— Кілька монет я візьму собі: стандартна платня за послуги і на проїзд до Ромми. Решта — твоє.
Оберто, усміхаючись, чекає реакції, хоча знає, майже напевно знає, якою вона буде. Ніякого читання думок, просто здогадався: два мішечки із трьох "віллан" зараз забере, промимривши якісь недолугі пояснення. Зійшовши рипучими сходинками, залишить "Чобіт" і вирушить у порт, в рибальське сільце, знайде там Марка, старигана Марка, Марка, якого відучора звуть Погорільцем, знайде і вручить йому обидва мішечки, і швиденько піде, бо "і так тужно, друже, а ти тут зі своїми подяками душу навпіл рвеш! Бери — і щоб відбудував все краще, ніж було, і сусідам допоможи, не скупердяйствуй, вони ж через тебе, вважай... гаразд, мовчу. Ну, бувай!" — і повертаючись на заїжджий двір Рубера Ходяги, Фантин піде повільно, бо совість його віднедавна якщо й не абсолютно чиста, то напевно чистіша, ніж кілька днів тому, перейматися завтрашнім днем непотрібно, й узагалі днинка сьогодні така, що до поквапу, діловитості душа не лежить: хочеться прошкувати, дивлячись навсебіч, розкланюючись із кожним зустрічним, підморгувати симпатичним панночкам (а несимпатичних в Альяссо споконвіку не було!); Фантин ітиме так повільно, що Оберто встигне переговорити із "голосом" Татуся Карло, віддати немовлят під опіку другої годувальниці (перша одна не справляється — воно і зрозуміло!) і навіть годинку поспати, поки обидва малюки за стінкою смокчуть молоко й, у перервах, перемовляються між собою за допомогою жестів і майже зрозумілого белькотіння.
Навіщо приходив "голос"? Попрощатися від імені Татуся. Повідомити, що дон Карлеоне ніколи не забуває про зроблені йому послуги і завжди розраховується як слід. Певна річ, замовлення синьйора Леандро рішуче відхилено, більше того, подесті недвозначно дали зрозуміти, що звертатися з такими проханнями до будь-кого з "прибиральників" Альяссо намарне, навіть небезпечно для здоров’я декотрих знатних панів. І нехай месер Оберто не бере в голову, що прийняв допомогу від такого не зовсім... як би це сказать... не зовсім звичайного партнера. Законність, може, і не дотримана, одначе вона і не порушена. А от справедливість, наскільки розуміє дон Карлеоне, відновлено. Він, месере, передовсім за справедливість! А ви?
Ще Vox larvae побажає щасливої дороги — і від себе, і від Татуся. Між іншим, що передати шановному Барбіаллі? Ні-ні, ніхто не сумнівався, що ви пам’ятаєте. Просто сьер Ріккардо хвилюється, зрозумійте його правильно. Витівки того пуеруло наче скінчилися, але ви так несподівано залишили док, що... Неодмінно зазирнете і розв’яжете це питання? Сьогодні ж, ближче до вечора? Чудово, чудово, я так і передам!
І з тим "голос" і відкланяється — натомість прийде друга годувальниця, Оберто пояснить їй що до чого... ну, про це ми уже розповіли.
А далі?
А далі буде надвечір’я, забарвлене в ніжні пастельні тони. Оберто прокинеться, дивуючись, якими химерними інколи бувають сни. Всього він не пам’ятає, тільки як колола руки і підборіддя солома і що знизу, із заднього двору (звідки "знизу"? з якого двору?..) смерділо свіжими шкірами. Він плесне із тазу в обличчя холодної води, аби остаточно струсити клоччя цього сну, — і якраз повернеться Фантин, трохи напідпитку, але — парадокс! — сумний.
— Можна з вами поговорить, месере?
— Звичайно. Щось сталося?
— Я думав... ну, про персні й усе таке. Адже ви збрехали синьйору Бенедетто, так?
— Я не сказав йому всієї правди, — спокійно погодиться Оберто. — А він може тлумачити почуте, як заманеться. Підозрюю, що синьйор Бенедетто зробив це неправильно.
— А Малімор?
— Малімор, як я і просив його, навідає нас сьогодні ближче до ночі і принесе справжні персні. Де він їх переховує, я не знаю. Тож я дійсно не брехав.
— І закон не порушували?
Магус промовчить, вдивляючись у оповиту сутінками вулицю, де ось-ось почнуть запалювати ліхтарі.
— Пам’ятаєш, ми говорили про два закони, небесний і земний? Перший завжди з нами, в наших серцях, другий...
— ...написаний людьми, щоб примирити в нас дві природи. Пам’ятаю.
— Ну то цього разу я керувався серцем, даним мені від Бога, а не "серцем суспільства", створеним людьми. І тому фактично порушив декотрі з людських законів, проте не переступив інших, важливіших.
— Гадаєте, це правильно? Ну, тобто я хочу сказать, така відмовка — вона дуже зручна, еге ж? "Моє серце підказало мені, що це буде справедливо, і я вбив" чи там "украв". Що може бути простішим, ніж звалити все на серце!
— Ні, — хитне головою магус. — "Убити" чи "вкрасти" виходить не із серця. Таке можуть диктувати тобі розум або почуття, але не воно. Більше того, кожен, поклавши руку на серце, погодиться з цим. — Він промовчить, а Фантин, хоча напевне пригадає те, що сталося вранці, не нагадуватиме. Вранці... вранці сталося дещо надзвичайне, таке не міряють загальною міркою; та й, має рацію Оберто, те, що вони зробили, було продиктоване насамперед велінням їхніх сердець. — У житті, — продовжить магус, — ми часто опиняємося перед вибором, який здається нам нерівноцінним: занадто багато привабливих і блискучих обіцянок на одній дорозі, дуже важкою видається інша... Звичайна людина обере першу: так простіше, затишніше, так, зрештою, заведено. Ось тільки інколи... інколи настає час іти іншою.
— Але ж ви законник!
— Я й кажу: укочена, рівна дорога. До слова, бути "вілланом" теж легше, ніж відмовитись од звичного способу життя і керуватися веліннями свого серця. Спитай у нього, куди тобі далі йти, що робити.
— А що тепер робитимете ви, месере? Адже ви порушили...
— Зараз я маю намір прогулятися у доки і поговорити із клабаутерманом. Хочеш — пішли разом.
Фантин погодиться. Зазирнувши до сусідньої кімнати і відвідавши немовлят (сплять, сплять! усе в них добре; годувальниця теж он задрімала), Оберто і "віллан" спустяться в залу, трохи затримаються, щоб переговорити з Рубером Ходягою ("Якби я знав, месере! Якби я знав!.. Така молода — і померти, залишивши двох діток! Подумаєш, і серце німіє. Втопилася... а ще ж учора... Та що казать!"), — господар "Чобота" журитиметься і дорікатиме собі, що колись звинуватив Марію в крадіжці молока; Оберто ввічливо вислухає його і тільки потім вийде на вулицю.