— Ми завжди поводимося гідно, — незворушно повідомляє фра Клементе. — До зустрічі, — зронює він магусу — і обидва червоноплащники йдуть геть.
— Бач який! — хмуриться синьйор Бенедетто. — Та він напевне має рацію. Рано чи пізно... — привид на мить вмовкає, потім подумки знову повертається до свого негідного нащадка — і вивергає на голову того потік найвитонченіших проклять. За останні століття синьйор Бенедетто їх вивчив чимало. — Якби не ви, месере, не знаю, що б я...
— Не варто переоцінювати мої заслуги, — втручається Оберто. — Адже персні я так і не повернув.
Благодушність умить залишає примарне обличчя синьйора Бенедетто.
— А я вирішив, що ви сказали це зумисне, аби вивести на чисту воду мого невдячного нащадка!..
— Невже ви забули? Законники намагаються не брехати без крайньої необхідності.
Привид мовчить, втупившись в Оберто хмурим, задумливим поглядом.
— Чи готові ви, месере, заприсягтися, що всі три персні знайти неможливо? Ви не знаєте, де вони?
— Я ладен заприсягтися, що не знаю, де вони знаходяться. І що всі три навряд чи колись стануть доступні вам, навряд чи повернуться до скарбниці роду Цинікуллі. Цього достатньо?
— Хитруєте, месере? Чи хочете смерті цього молодика — адже один із трьох — у нього на пальці, чи не так?
— Я не ювелір, синьйоре Бенедетто. І нездатен визначити, чи підроблений перстень у Фантина. Той, який ви мені прислали тоді в "Стоптаний чобіт", як ви самі стверджували, був підроблений.
— Ми перевірили всі сім — і виявилося...
— Я пам’ятаю. Тож повторюю: я не знаю, чи підроблений перстень у Фантина.
Синьйор Бенедетто щулить очі:
— Отже, ви бачили всі три?..
— Я бачив дуже багато перснів, синьйоре Бенедетто. І всі були схожі на ваші.
— Що... що ви хочете сказати?!
— Не кричіть, розбудите дитину, — але малюк на руках в Оберто уже і сам прокинувся. Він покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.
— Я розумію, чого ви домагаєтесь, месере, — гримить тим часом привид. — Ваша уславлена законнича справедливість, так? Кожному бастарду — перстень, вам що до того, не ви стільки віків турбувалися про честь Цинікуллі!.. Не ви...
Цієї миті він осікається і з подивом дивиться вниз, на свій рукав, за який його сіпає прапрапра... (мадонна відає, скілька разів "пра") онук.
— Але як?!..
Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!
— Скажіть йому щось. Усе-таки ваш нащадок.
Але синьйор Бенедетто втратив мову, він тільки й може, витріщивши очі, дивитися на немовля, яке вхопило його за рукав.
Унизу, на сходах, регоче, вхопившись за живіт, Малімор.
От тільки в очах сервана — сльози.
2
До вечора відпочивали — наскільки це вдалося при двох малюках, які відіспалися в бібліотеці синьйора Леандро і тепер вимагали уваги. Один раз навіть хтось із постояльців приходив сваритися: "навіщо дитят мучите?!"
"Ще невідомо, хто кого!" — похмуро відгукнувся Фантин, вкотре міняючи пелюшки. І додав: "Треба нам, месере, годувальницю завести, без неї не впораємося".
Рубер, господар "Чобота", знав одну, тож невдовзі близнюки давали клопоту вже їй. Утім, годувальниця і малюки швидко знайшли спільну мову і загалом були задоволені одне одним.
Залишок дня Оберто провів у глибокому сні, відпочиваючи після вчорашніх подій. Шкода, часу на це було обмаль: щойно стулив повіки, а вже — вечір, і Фантин трясе за плече: "Ви просили розбудити, месере, коли прийдуть воскресники. Ну, то вони вже з’явилися. Чекають унизу, в залі".
— Ходімо, — і вони спускаються до ресурджентів, зазирнувши спершу до годувальниці ("Чи все гаразд? Сплять? Ну, нехай сплять").
Обидва червоноплащники, як за командою, підводяться, ледве завбачивши Оберто і його супутника.
— Наша домовленість залишається в силі, месере?
— Звісно.
— Тоді дорогою ви хоча б у двох словах розкажіть, що ж сталося насправді.
— Власне, у двох я уже розповів — сьогодні вдень, у синьйора Леандро.
— Там жодним словом не був згаданий слід, — завважує фра Клементе.
— Та і говорити ж нема про що. Сліду більше немає. Складу злочину — також, оскільки результати відсутні. Про саму подію знають лише кілька людей, але плескати язиком не стане жоден, та й хто їм повірить? Тому можете не турбуватися: те, що сталося... його наче зовсім не було.
— Дуже добре, — киває старший червоноплащник. — Залишилось з’ясувати, хто ж це здійснив.
— А ви досі не зрозуміли? — майже із жалем дивиться на нього Оберто.
Фра Клементе нарешті починає здогадуватися; він пильно споглядає на магуса, немов хоче переконатись, чи той не обманює.
— Тоді тим паче... — шепоче вражений ресурджент. — Тоді... що ж, що ж... Може, воно й на краще. Так, — говорить він уже рішучіше, — напевно на краще. І ви правильно зробили, месере, що саме так вчинили в цій... непростій ситуації. Інакше... я навіть не можу передбачити всі можливі наслідки. Але хвилювання серед людей, смути... — Він хитає головою, уявивши все це і багато іншого. — Так, ви вчинили єдине, що можна було!
Оберто невесело посміхається. "Немовби я міг вчинити інакше! Нібито від мене взагалі щось залежало в цій історії".
Важко спираючись на ціпок, він прямує спустілою вулицею, вечір поволі перетікає в ніч, вулиця — в цвинтарну стежку, де замість будинків — склепи, склепи, з янголами, скелетами, "...спочивай із миром" та пацюками, які вибираються із нір і сторожко нюхають повітря: як воно там, чим сьогодні душа впокоїться? (і — чия?); під ногами шурхотить дрібна жорства, вітер грає з листям і намагається безсоромно задерти плащі ресурджентів, але, злякавшись шитих золотом феніксів, відступає.
Чорний, сумний гримо на вежі дивиться згори на чотирьох прибульців, але не поспішає розхитувати дзвін.
("Він знав уже тоді. Тому і дзвонив, — зізнався синьйор Аральдо учора ввечері після того, як виклав магусові своє прохання. — Ми, бачте, товаришували. Мабуть, він один із небагатьох, хто шкодуватиме, коли я піду".)