Той може впасти, другий може встать.
Данте. Божественна комедія
1
Біль у плечі здається нестерпним. І перша ж думка: "Як рука? Що з пальцями, чи не втратили вправності?"
Ні, це не злодюжка-"віллан" напівживий валяється у чужому ліжку — це найталановитіший слідець, який безглуздо, по-хлопчачому підставився під арбалетний постріл. Захопився надиманням щік та викладом власних теорій — от і маєш! А щодо руки тривожиться — ну, є такий гріх, працює інколи з олівцем і папером; трапляється, це й у справі допомагає: показати свідкові портрет підозрюваного, місце злочину замалювати.
До речі, про місце. Судячи з яскраво-червоного балдахіна, розшитого золотими нитками, судячи з розкішного ліжка, з подушок, якими магус дбайливо обкладений зусебіч, судячи з відсунутої вбік запони з кроликами і перехрещеними шпагами, зі стін, де ці ж таки кролики і шпаги присутні мало не на кожному килимі... словом, судячи з усього, перебуває Оберто не десь, а на віллі синьйора Леандро. А це — пр-рокляття! — найгірший з усіх можливих варіантів! Якщо магуса бачили слуги — все, про incognito можна забути!
— Очуняв! — противно пищить над вухом тоненький голосок. — Синьйоре Бенедетто, він прийшов до тями, чуєте!
— Я мертвий, але не глухий, — суворо відповідає привид. — Ну, юначе, — (це уже до Оберто), — наробили ви переполоху! Як почуваєтеся?
— Могло бути гірше. — Почувається він не дуже. Кепсько, що біль угніздився не тільки у плечі, а, виявляється, в усій руці. І якісь майстри так перев’язали — ворухнутись неможливо!
— Випийте-но ліки, — говорить синьйор Бенедетто, а Малімор за його знаком підносить магусу келих із паруючим напоєм, що пахне не надто приємно.
— Що це?
— Лікувальний відвар, пийте, не бійтеся. Ви втратили надто багато крові. Зазвичай кровопускання йде на користь, але це не ваш випадок, — привид сумно усміхається власному жарту. — Пийте, месере. Чи боїтеся, що ми вирішили вас отруїти? Маліморе, відсьорбни-но!
Той із готовністю робить кілька малесеньких ковтків.
— Давайте, — Оберто п’є, губи слухаються його погано, язик теж, але серван терплячий і турботливий. Нарешті келих спорожнів, Малімор ставить його на столик поряд із ліжком і перевертає пісочний годинник, який стоїть там само.
"Цікаво, коли я отямився, пісок у ньому ще сипався?" — чомусь це питання здається магусу вкрай важливим, але відповіді він не знає, не пам’ятає.
Замість цього запитує:
— Чи довго я пролежав непритомним?
— Лише кілька годин. Леандро звелів перенести вас у кімнату для гостей і хотів послати за лікарем, але я заборонив.
— Звучить зловісно. Отже, якщо правильно розумію, про мене знає не так багато людей.
— Я вирішив, що ви зможете зайнятися пошуком перснів більш успішно, якщо всі, як і раніше, будуть упевнені, що магус із Ромми туди ж і відбув.
— Не запитую, як вам вдалося переконати свого нащадка...
— Леандро? — пирхає синьйор Бенедетто. — А ви гадаєте, в теперішньому становищі у нього є вибір? І потім, зізнаюся вам, коли стаєш нематеріальним, мимоволі вдосконалюєш майстерність риторики: інколи тільки словами і вдається вплинути на вас, живих. Логіка, сила переконання, проникнення у таємниці людського характеру... Ну, ви розумієте.
— Віддаю належне вашому таланту, — цілком серйозно каже Оберто. — Але якщо ви зробили перший крок, мабуть, продумали і наступні. Залишатися на віллі мені не можна...
— Саме так. Проте, месере, ви зараз не в тому стані, аби піти звідси на своїх двох. І вам потрібне лікування, хоча б огляд людиною, яка знається на цілительстві. Тут, чесно кажучи, мені складно щось порадити: ви ж розумієте, ми, привиди, прив’язані до місця нашого поховання. Тому я погано орієнтуюся в сучасному Альяссо.
— Гадаю, в цьому нам допоможе мій юний друг. Де він, до речі?
Синьйор Бенедетто покашлює в кулак і, набурмосившись, кидає погляд на столик поряд із ліжком. Окрім келиха і пісочного годинника, на ньому лежать всілякі дрібні речі, які були в Оберто з собою.
Зокрема — альбомчик, де магус має звичку робити подорожні замальовки. Альбомчик розгорнутий на одному з останніх розворотів, там — портрет юнака, причому це явно ескіз із картини: помітні навіть контури рамки і частина стіни, на якій ця картина висіла. Стіни з килимом. А на килимі вишивка: блищать перехрещені шпаги і стоять, звівшись на задні лапи подібно до геральдичних левів, кролики.
— У вас дуже влучне око і точна рука, — ніби між іншим зронює синьйор Бенедетто. — Були, оскільки тепер, після поранення... хто може щось стверджувати напевне? У наш непевний час...
Оберто не до сміху, але він регоче:
— Чи не погрожуєте ви, люб’язний Цинікуллі?
— Як вам таке могло спасти на думку, месере?! Я тільки хочу сказати, що існують можливості... різні можливості, якщо ви розумієте, про що я. До речі, чи не відкриєте таємницю: як ви збираєтеся вчинити з історією зі зникненням перснів?
— Іще не вирішив. Може, порадите щось? Як людина з великим досвідом?
Синьйор Бенедетто киває і вмощується поряд із ліжком, у вкрите пухнастим килимом крісло (звичайно, жодна ворсинка килима під ним не прогинається). В очах привида — рішучість і дещо іще, що магусу дуже не подобається.
— Маліморе, залиш нас. — І тільки коли малий виходить із кімнати, синьйор Бенедетто починає "радити". — Грубо кажучи, месере, у вас є два виходи. Ви можете повернутися в Ромму і скласти звіт про те, що сталося, після чого, гадаю, справу буде закрито. Фактично, мій непутящий нащадок здійснив лише один злочин: вчинив тиск на Раду Знатних, аби ті розпорядилися посилити патрулювання вулиць. Погодьтеся, не бозна-що, до того ж, це аж ніяк не ваша парафія. А зникнення родових перснів — справа суто особиста, вона стосується тільки нашої сім’ї, офіційно заяву про неї ми відкликали, складу злочину немає, немає свідків, немає узагалі нічого протизаконного. Власне, ви уже не маєте права займатися цією справою.
— Мабуть, мені дійсно варто було б забути про неї.
Оберто використав "варто було б" не випадково. Навіть лежачи в ліжку, підстрелений і сповитий начебто з благородною метою "якнайшвидшого одужання", Оберто залишається магусом. "Логіка, сила переконання, проникнення у таємниці людського характеру?" Гаразд, пограємо за цими правилами.