Маршалок довго мовчав, тільки лице його то рожевіло, то блідло, а тоді сказав тихо, нахилившись до мене:
— Я здогадувався, що вашмосць непростий чоловік. Певно, смерть ясновельможного сильно його вразила на додачу до раніших нещасть. Нехай пан пообіцяє, що ніколи не повторить сих слів ні мені, ні, боронь Боже, комусь іншому, бо сим наразить нас усіх на страшну небезпеку. Чи знає пан, що в нас бідніша шляхта несе за труною на похороні портрет небіжчика, намальований на блясі? Потім парсуна лишається в костелі. А шляхта високого роду наймає замість парсуни живого чоловіка. Тільки жива подоба не лишається в костелі, а йде собі куди хоче, отримавши добрі гроші. Пан мене розуміє? Може ходити собі, дивитися, слухати, але не говорити. Парсуна не говорить!
І пан Томаш вийшов з мого покоїку, не мовивши більше ні слова. Не скажу, щоб я не розумів, про що йдеться. Натомість пан маршалок навіть не пробував зрозуміти, що нагла смерть ясновельможного потребувала пояснень. Я не міг забути тих двох духів, що змагались за його прихильність, намагаючись кожен схилити на свій бік, а він так і не пристав до жодного берега. А на тому світі, як ми знаємо, вже нічого не можна змінити. Але…
Сокіл до сокола, ворон до ворона, кінь до коня — що в натурі довкола, те й між людьми заведено. Не те, щоб я противився такому порядку, визнаючи, що всі ми творіння Боже і Закон один для всіх. Сама думка про щось подібне викликала в мене страх. Але коли крука назвуть соколом, хіба не стрепенеться його серце від гордощів? Чи не стане він звисока дивитись на круків, з якими колись мирно споживав те, що лишилось після чужих кривавих гульбищ? Круки відвернуться від зрадника, а соколи не приймуть того, хто підбирав за ними маслаки. (АК: Йдеться тут не про принцип поділу на касти, а про те, що згодом Григорій Сковорода назве ідеєю "сродної" праці. Ян Щасний Гербурт вважав становий поділ справедливим за умови, що кожен почуватиметься добре і матиме всі необхідні привілеї для процвітання. Але в суспільстві це сприйняли тоді так, ніби орел спустився до круків і скомпрометував свій стан. А коли стали зрозумілі його справжні політичні амбіції (Гербурт мріяв стати семиградським володарем), це викликало ще більше обурення. Ян Щасний до самої смерті не здогадувався, що його виключили зі списків аристократії і повільно знищували.) Так і я лишився десь посередині, правда, не з власної волі, а з чужої забаганки. Ніби й для мого ж добра, але чи мені на благо — невідомо. Якби намовляли мене на щось лихе, богопротивне, безчесне — не піддався б. Бо знаю, що моє місце серед незаможних одиноких шляхтичів, їх усюди вистачає — що у нас, що тут. Та покійний ясновельможний наблизив мене до себе, хоч не міг назвати приятелем, бо його гніздо високе, а моє низьке, але ставився до мене як до рівного. Повідав мені таке, від чого світ перевернувся у моїй голові. Кожному би перевернувся, однак я не плескав язиком, поживши вже на світі стільки, щоб затямити: слово, як горобець — пурх і вже не спіймаєш.
Недовго так було — осиротів я знову. Втрата, може, й не була такою болючою, проте відчував я її глибоко. Не жалобні укривала й не жалобна одежа творили ніч у моєму серці, а те, що сльози береглись до часу, коли відбудеться погреб. Ясновельможна вдова кожен день провідувала тіло мужа в льоху, в якому облаштували капличку. Новоприбулих теж туди пускали, лиш один раз, і то або вельможних, або духовенство.
Мене дратувало, що про мою роль на похороні вже знали всі, й було встидно, коли доводилося чути: диви, його ясновельможність пішли! То я сидів у покої й читав книжки, що дав мені покійний, книжки з його друкарні. Добре було б, аби мені дозволили їх лишити в себе, як буду вибиратись з Добромиля. "Геркулеса слов’янського", "Про дружбу і приятелів і Науку добромильську". А для душі мав я молитовник руський, його ясновельможний мені подарував. (АК: Досить непоганий підбір, який годився для того, щоб сформувати світогляд. Цитати античних авторів, над якими можна розмірковувати безконечно, алегорії, що збуджують розум, інформація про оточення. Очевидно, Гербурт розумів, що зранена душа пана Северина потребує ситної здорової поживи, присмаченої в міру гострою приправою. А коли вже подужчає, тоді можна й політичної страви.)
З оказією послав листа синові, з сумною оказією, коли довідався, що гінці повезуть жалобну вість в мої краї. Написав, що захворів і затримався в Добромилі, а тепер мушу лишатися на похорон свого благодійника. Однак про те, що гроші в мене вкрали, не написав і просив гінців нічого не розповідати, бо все в листі описано. Мудрішим став. Цікаво, чи відпише мені син, чи я вже став для нього відрізаною скибкою? Я не був таким раніше. Се покійний ясновельможний обпоїв мене отрутою, бо не ховав свою печаль з того, що приятелі й родина від нього відвернулись, а проста шляхта збунтувалась проти його книжок. (АК: Вишенська шляхта вважала видання книжок якщо не підозрілою, то принаймні пустою справою. Звісно, ніхто з цих добрих людей не читав Длугоша, але засуджував і автора, і видавця. Та хай би собі перешіптувались та перемивали кістки, але вони встромили ніж у спину й без того зацькованому Яну Щасному, написавши звернення до короля, щоб той закрив друкарню в Боневичах.)
Про се тепер говорили по кутках, наче кістки обсмоктували, що Ян Щасний помер від жалю. А се означає, що не був він такий уже сильний і могутній, казали вони. Але я так не вважав. Буря найперше валить велике дерево. Сокира рубає найздоровіше і найміцніше. Втім, нехай їм Бог простить. Сі добрі люди, міщани добромильські, дрібна шляхта, ще не зрозуміли, що смерть їхнього володаря несе їм руїну. Молодий пан Ян Лев не вдержить в руках маєток, і ясновельможна вдова так само, хоч я знаю, що декотрі тутешні білоголові вміють і верхи їздити незгірше від драгуна, і на шаблях битись, і твердою рукою безчинство зупиняти, бо не в кожної муж є під боком. Удів та сиріт багато, ніхто на се вже не зважає, нападають і на такі двори. Коли таке чуєш, то думаєш, що кінець світу вже не за горами, тільки тепер Господь пошле либонь не воду, а вогонь з самого пекла. (АК: Подібні есхатологічні настрої в пана Северина свідчать про те, що він справді непересічна людина, якщо вміє абстрагуватись від особистого горя до чужих нещасть. Емпатом його не назвеш, але він явно не належить до племені воїнів і ніколи до них не належав. Справжня його місія — нести злагоду, примирення, хоча саме через це у нього комплекс меншовартості. Він усвідомлює, що не пристосований до цього світу інтриг і конфліктів, але не може повернути це собі на користь. Подібні люди були в усі часи.) Якби моя люба небіжка мала таку вдачу, то знала б, як собі порадити, хоч і вперше зустріла б неприятеля. Сподіваюсь, ясновельможна не дасть пограбувати сиріт. Драгунів і гайдуків побільшало в замку. Вдень і вночі їздять по околицях, пильнують. Мудро, бо дім без господаря — ласий шматок.