— Ти мене переоцінюєш, князю. Таких відомостей у мене нема.
— Та невже? Рейневане, я зумію віддячити. Не нехтуй вдячністю, коли твоя панна все ще в неволі. Дізнайся, про що Прокоп радився з поляками, а я тобі допоможу її визволити. Під моєю командою є люди, які чорта з пекла дістануть. Я віддам тобі їх до послуг. Якщо ти зробиш для мене оце. Дізнайся, про що поляки з Прокопом радилися — і до чого вони дорадилися. Мені це конче треба знати.
— Постараюся.
Корибут мовчав, покусував губи.
— Мені це конче треба знати, — нарешті повторив він. — Бо може бути, що я тут даремно сиджу… Що тільки життя тут марную.
* * *
Рейневан застогнав і сикнув, мацаючи стегно. Урбан Горн фиркнув.
— І я порізаний, і ти порізаний, — промовив він. — І цього разу не під час гоління. Як це ти тоді сказав? Глибше пошкодження тканини? Ну то от пошкодив нам, пся його мать, той паскудник тканину, порізав нас залізом, тебе — ножем, а мене — кавалком бляхи, відірваним від дверей. Попри це, ми обидва живі. Ти розумієш? Ми маємо певність, що нас не отруєно Перферро, що в нас немає цієї диявольської отрути у крові. Це приємно усвідомлювати, а ти як думаєш?
— Я думаю. Горне?
— Що?
— Це польське посольство… Ти знаєш, хто в ньому?
— Головний — краківський підкоморій, Пйотр Шафранець гербу Стариконь, пан на Пешковій Скалі. Пан Пйотр і його брат Ян, віднедавна єпископ куявський — рішучі вороги Люксембуржця і будь-яких угод із ним, тому вони прихильні до гуситів. Із Шафранцем прибув Владислав з Опорова, ленчицький препозит, підканцлерій коронний, довірена особа Ягелла. З обома молодшими ти вже знайомий. Миколай Корнич Сестшенець, бендзінський бургграф, — людина Шафранця. Краківський воєводич Спитек — нащадок славнозвісних Лелівів Мельштинських. Досі я мало про нього чув. Але впевнений, що ще почую.
— Як ти думаєш, про що вони там у замку радилися? І з чим поляки приїхали до Прокопа?
— А ти не здогадався? — Горн зміряв його поглядом. — Хіба ти ще не здогадався?
* * *
Прокоп, як господар, привітав гостей. Краківський підкоморій Пйотр Шафранець виголосив привітальну промову. Коротку, бо його мучили задишка і шостий десяток на плечах. Прокоп слухав, але було видно, що краєм вуха.
— Спершу, — нетерпляче оголосив він, — з'ясуймо, кого ви представляєте. Короля Ягелла?
— Ми представляємо… — Шафранець кашлянув. — Представляємо Польщу.
— Ага, — Прокоп проникливо глянув на нього. — Отже, самі себе.
Шафранець трохи обурився і, може, був би щось сказав, але його випередив Владислав з Опорова, підканцлерій коронний, ректор краківського університету.
— Ми представляємо, — сказав він з притиском, — партію, якій не байдуже майбутнє Польщі. А позаяк майбутнє Польщі в нашому розумінні тісно пов'язане з майбутнім Чехії, ми хотіли би поглиблювати наші зв'язки. Ми хотіли би бачити Королівство Чеське в мирі, у єдності, а не в сум'ятті та не в пожежі війни. Ми прагнемо, щоби запанували злагода і рах sancta. Тому-то ми й пропонуємо наше посередництво в переговорах між Чехією та Апостольською Столицею. Тому що…
— Тому що Ягелло одною ногою в могилі, — перебив його Прокоп спокійним голосом. — Він немічний і недолугий. І він хотів би залишити після себе ягеллонську династію, забезпечити синам спадковий трон у Вавелі. А шляхта встромляє йому палки в колеса, їй не смаку такі плани. До того ж унія з Литвою — під загрозою, Вітольдові забаглося корони, яку йому Люксембуржець обіцяє — і аж потирає руки від радості, як же то він усе гарно владнав. Заохочений прикладом, Свидригайло може вчудити щось неймовірно дурне. Тимчасом папа закликає нарешті рушати хрестовим походом на гуситів. А хрестоносці тільки того й чекають. Чи є щось, що я забув назвати, пане ксьондзе підканцлерію коронний?
— Радше ні, — цього разу підканцлерія випередив з відповіддю Шафранець. — Ви все назвали, гетьмане. Особливо ж про той Луцьк і про ту невдалу ідею щодо корони для Вітольда.
— Хоча для вас, чехів, — підхопив за ним Миколай Сестшенець, — ця ідея може виявитися напрочуд вигідною. Король Ягелло не тільки не послухає папи і не піде з хрестовим походом проти Чехії — він думає про союз із вами. Його розсердив Луцьк, йому не терпиться досадити Люксембуржцеві, відплатити Люксембуржцеві тією ж монетою. Він замишляє, наскільки я знаю, разом із вами, гуситами, вдарити на хрестоносців. О, душею клянуся! У союзі та в злагоді! Лех і Чех, брати-слов'яни, пліч-о-пліч у бій, на враже плем'я тевтонське. Не хотілося б вам із возами на Помор'я, гетьмане? На Балтику? До Гданська?
— Та хоч сьогодні, — засміявся Добко Пухала, а Ян Пардус потер руки і вишкірився. Прокоп утихомирив їх поглядом.
— Балтика далеко, — сухо сказав він. — Возам довелося би далеко їхати. Причому по недружній країні, де всім заправляють ксьондзи. Хто нас у Польщі нагодує, хто нам кусень хліба дасть, води коням, корму? Якщо за це анафема, інфамія або вогнище? Я вдячний вам, бургграфе, що ви мені розповідаєте про задуми польського короля. Та я от собі думаю: а чи стане Ягеллові сили здійснити оті задуми наперекір ксьондзам? І чи вистачить йому на це часу? Перш ніж Бог його до себе покличе? Облиште Балтику і Гданськ, панове поляки. Давайте говорити про ближчу географію.
— Слушно, — кивнув головою Пйотр Шафранець. — А що би ви сказали про географію надзвичайно близьку? Тут-таки, за кордоном? Адже правда, що унія з Литвою під загрозою: як не стане Ягелла, унії може прийти кінець. Тож, може, поки є час, варто подумати про нову унію? Ми ж бо слов'янські народи, з одного стовбура виросли.
— Я добре розчув? Ви пропонуєте унію? Польщі та Чехії?
— А що вас так дивує? Ви самі пропонували королю Ягеллу чеську корону. Кілька разів.
— І щоразу він відмовлявся. Причини ми, ясна річ, розуміли. Але чехи не приймуть короля, який не заприсягне чотирма празькими статтями і не гарантуватиме свободи совісті.
Шафранець випростався.
— Об'єднані унією Королівство Польське і Велике Князівство Литовське, — гордовито промовив він, — це сила, що сягає від Балтики до Криму. Це сила, що розбила в пух і прах під Грюнвальдом гордовитий орден хрестоносців. Це сила, яка тримає в постійному страху диких Тамерланів, Мехметів та інших синів Веліала. А проте таке могутнє утворення — це водночас унія двох церков, латинської та грецької, і всередині цього могутнього утворення існують відмінності в догмах віри: питання filioque, хліб Причастя, Святі Таїнства, безшлюбність священиків та інші диференції. Польська корона вірно тримається римської віри, однак Литва та Русь мають повне право сповідувати власну релігію, обидва обряди цілком рівні. Рівними є права для всіх земель королівства, і немає відмінностей між руською і польською шляхтою…