Temporibus peccata laterit, sed tempore parent{22}
— Disticha catonis, — впізнав Стінолаз. — Нічого не міняється. Ви століттями вбиваєте жовторотим у голови мудрі сентенції, весь час одні й ті ж. Ти також, бакалавре, колись діставав різкою в такт цих двовіршів. Але виявляється, шмагали тебе не досить сильно. Наука пішла в ліс, вивітрилася з голови Катонова мудрість. Temporibus peccata latent, sed tempore parent. А ти що, збирався безконечно ховатися від нас зі своїм ремеслом? Добродію шпигун із шпигунів, славетна Тінь, людина без лиця? Ти сподівався навіки залишитися безкарним? Марна була твоя надія, Домараску, марна. Іншими словами: облиш усяку надію. Надія — мати дурнів.
Він нахилився, зблизька подивився шпигунові в очі. Хоча спазми шлунка майже позбавляли його притомності, Вендель Домараск знайшов у собі сили відповісти на погляд поглядом. Спокійним, твердим і зневажливим.
— Spes, — спокійно відповів він, — una hominem пес mořte relinquit.{23}
Стінолаз якийсь час мовчав, а тоді усміхнувся. Дуже недобре.
— Катон, — сказав він, розтягуючи слова, — був не такий уже й мудрагель. Зокрема, він був надто високої думки про надію. Очевидно. через брак досвіду. З чого я роблю висновок, що він ніколи не потрапляв до підземель вроцлавської ратуші і розміщеної там катівні.
Ведель Домараск, головний резидент гуситської розвідки у Шльонську, довго мовчав, борючись зі спазмами в животі та запамороченням.
— Рече філософ, — нарешті сказав він, дивлячись у чорні очі Стінолаза. — Рече філософ, що терпіння — найвища з-поміж чеснот. Досить сісти над берегом річки, сісти і чекати. Труп ворога неодмінно припливе, раніше чи пізніше. На труп можна буде подивитися. Як його обертає течією. Як його пощипують рибки. Знаєш, Грелленорте, що я зроблю, коли все це уже закінчиться? Сяду собі на березі річки. І чекатиму.
Стінолаз довго мовчав. Його пташині очі не виражали абсолютно нічого.
— Забрати його, — нарешті наказав він.
* * *
Інквізитор Гжегож Гейнче склав долоні та сховав їх під ладанкою. Ладанка, як і ряса, була свіжовипрана, пахла лугом. Запах був заспокійливий. І допомагав заспокоїтися.
— Хочу, — голос інквізитора був спокійний, — привітати вашу достойність з пійманням гуситського шпигуна. Це успіх. Річ вельми корисна pro publico bono.
Єпископ Конрад хлюпнув водою на обличчя, приклав палець до носа, висякався в таз. Узяв рушник із рук пахолка.
— Кажуть, — він витерся і знову висякався, цього разу в рушник, — що ти був у Римі?
— Якщо так кажуть, — Гжегож Гейнче вдихав запах лугу, — то, мабуть, таки був.
— Як себе почуває святий отець Мартін V? Чи не видно по ньому якихось знаків? Бо, бачиш, віщують, що йому вже недовго лишилося жити.
— Хто це так віщує?
— Віщунки. А після Рима ти начебто подався до Швейцарії? І що ж там у Швейцарії?
— Там гарно. І сири в них добрі.
— І піхота, — єпископ жестом прогнав пахолка з тазом, підкликав другого, з обшитою хутром опанчею. — Піхота в них теж добра. Може, нададуть зо тисячу пік, коли ми вирушимо в хрестовий похід на Чехію? Ти говорив про це з ними? З єпископом Базеля?
— Говорив. Не нададуть. Хрестовий похід, сказали, дістане на горіхи. Як завжди. Шкода солдатів.
— Сучі сини, — єпископ загорнувся в опанчу, сів. — Смердючі сировари. Вина, Гжесю? Пий, не бійся. Не отруєне.
— Я не боюся, — Гейнче подивився на єпископа з-над келиха. — Я регулярно вживаю магічний мітридат[88].
— Магія — гріх, — зареготав єпископ. — До того ж існують отрути, від яких нема протиотрут, ніякі чари не допоможуть. Запевняю тебе, такі існують. Колись я тобі про них розкажу. Але зараз розказуй ти. Які вісті з Бамберга? Мої шпигуни доносять, що в бамберзького єпископа ти теж побував. Що там у нього?
— Я так розумію, що ваша достойність не питає про його здоров'я?
— Мені до сраки його здоров'я. Я питаю, чи він приєднається до хрестового походу? Чи дасть вояків, гармати, рушниці? І скільки?
— Його велебність Фрідріх фон Ауфсесс, — обличчя інквізитора було серйозне, як запалення легенів, — уникав однозначної відповіді. Іншими словами, крутив. Що ж, скидається на те, що крутійство міцно і нерозривно пов'язане з єпископською митрою. Однак навіть з-за крутійства прозирає правда, прглядає, як кажуть класики, наче срака з кропиви. Правда ж у тому, що своя сорочка ближча до тіла. У Франконії і в Баварії міська чернь нуртує, селянство нахабніє. З Франції доходять чутки про Діву, про Йоганну Д'Арк, святу Божу воїтельку. Шириться чутка, що коли La Pucelle покінчить з англійцями, будучи на чолі народної армії, вона візьметься за панів і прелатів. А гусити? Гусити від Бамберга далеко, ніхто у Бамберзі їх не боїться, ніхто не вірить, що вони могли би туди дійти, а якби навіть і дійшли, то міські стіни є високими і міцними. Словом, Бамбергу від гуситів і не свербить, і не болить, тож нехай гуситами морочать собі голову ті, хто має для цього причини. Це власні слова його велебності єпископа Фрідріха.
— Пес із ним, старим дурнем. А архієпископ магдебурзький? Ти ж і його відвідав.
— Відвідав. Архієпископ митрополит Гюнтер фон Шварцбург надто розважний, щоб легковажити гуситів. Участі у хрестовому поході він не виключає, активно закликає до оборонних союзів. Послідовно формує армію, зараз набрано вже більше тисячі чоловік. Однак з'явилися, скажу чесно, певні проблеми. Річ у тім, що архієпископ дуже розгніваний. На тебе, єпископе Конраде.
— О, — односкладово прокоментував Конрад.
— Розгніваний він, — вів далі Гейнче, — з приводу особи, яка користується твоєю милістю. Йдеться про Біркарта Грелленорта. Архієпископ навів мені довгий перелік звинувачень, я не буду тобі ними набридати, бо це переважно тривіальні речі: убивства, зґвалтування, чорна магія. А також грабежі: архієпископ Гюнтер звинувачує Грелленорта у вчиненому в вересні 1425 року викраденні п'ятисот гривень податку. Однак найбільшу лють митрополита викликає особа якогось нелюда, якогось сверга на ім'я, якщо не помиляюся, Скірфір, алхіміка і чарівника, якого архієпископ хотів узяти на тортури та спалити — і якого Грелленорт нахабно викрав і переховує. Щоби використовувати його.