Де Лейсі і Блекбурн, хоч вони про гуситів чули мало, а про їхню бойову тактику — ще менше, миттю збагнули, що треба робити. На чолі своїх ста важкоозброєних вилетіли з-за возів у контратаку і в погоню. Наступаючи шотландцям на п'яти, вони рубали їх так, що аж луна ішла рівниною. Уельсці на возах тріумфально горланили, лихословили та показували втікачам два підняті пальці.{3}
Оселедці смерділи.
"Дякую Тобі, Господи, — здійняв очі до неба сер Джон Фастольф. — Дякую вам, вози. Слава вам, мужні азіатські богемці, слава тобі, воєначальнику Шішка, бо хоч ім'я твоє і поганське, проте твій воєнний талант — великий, be damned, слава і мені, серові Джону Фастольфу. Шкода, що Бардольф і Пістоль не могли цього бачити, не могли бачити дня моєї вікопомної вікторії. О, ця битва, яка відбулася під Рувре в суботу перед першою неділею посту року Божого 1429 прославиться у віках як Битва за оселедці. А про мене…
Про мене писатимуть п'єси для театру".
Розділ другий
в якому у Вроцлаві-граді Рейневан влаштовує змову та підступ. Унаслідок прогалин як у теорії, так і на практиці підступу початкові успіхи спричиняють халепу, та ще й неабияку.
Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, а нині вівтарист у двох вроцлавських храмах, бував у валонському поселенні при костелі Святого Маврикія досить регулярно, приблизно раз на місяць, найчастіше по вівторках. Причин було декілька. По-перше, валони були знані тим, що займалися лютою чорною магією, і крутячись поблизу їхніх обійсть, можна було відчути на собі наслідки її дії. Для чужих людей, а надто для таких, які приходили без запрошення або ж були недоброзичливо налаштовані, vicus sancti Mauritii[21] був небезпечний, чужакам доводилося брати до уваги результати — включно зі зникненням без сліду. Тому чужаки, у тому числі агенти та шпики, не швендяли по валонському поселенні, не шпигували тут. І якраз це надзвичайно влаштовувало отця Феліціяна.
Дві інші причини візитів подвійного вівтариста до валонів також були пов'язані з магією. І взаємопов'язані між собою. Отець Феліціян страждав гемороєм. Хвороба виявлялася не тільки кривавим випорожненням і тим, що нестерпно пекло у дупі, але водночас ще й відчутною втратою чоловічої сили. Валони — а точніше, валонські проститутки з борделю під назвою "Червоний млин" — знали магічні цілющі засоби від недуги отця Феліціяна. Завдяки обкурюванню магічним валонськом кадилом, завдяки дії клістиру з валонських магічних бальзамів і магічного валонського катаплазму[22] отець Феліцян добивався, якщо казати просто і невибагливо, тої твердості, яка так-сяк уможливлювала злягання. Розпусниці з міських борделів і не думали завдавати собі такого труду, вони гнали отця геть, насміхаючись із нього і маючи за ніщо його болі та печалі. Тому отець Феліціян ходив за місто. До валонок.
Серйозною перешкодою у вилазках до Святого Маврикія був той факт, що доводилося вийти за міські стіни, до того ж потай, тобто потемки та після ignitegium[23]. Отець Феліціян знав не один спосіб таємно вийти та повернутися, проблему становила відстань у три гони, яку слід було подолати. Серед розбійників, які хазяйнували поночі на підгородці, траплялися й такі, яким не перешкоджала лиха слава валонів та чутки про їхні страхітливі чари. Тому на свої регулярні прогулянки до "Червоного млина" отець Феліціян одягав кольчугу, чіпляв на пояс корд і брав набиту рушницю, а вже йдучи, лагідно пригортав та прикривав полою тліючий ґніт, і при цьому голосно молився на латині, якої, до речі, не знав. Те, що з ним ні разу не сталося жодної лихої пригоди, отець Феліціян приписував саме молитві. І мав рацію. Найвідважніші зарізяки, які не боялися ні закону, ні Бога, брали ноги на плечі, угледівши, як до них наближається почвара в каптурі, котра побрязкує залізяччям, випромінює з-під плаща диявольське сяйво, і при тому ще й лепече якісь незрозумілі страхіття.
Цього разу, покинувши "Червоний млин" і валонський vicus, близько півночі отець Феліціян чалапав уздовж тинів, бурмочучи літанію і час від часу подмухуючи на гніт, щоби той не згас. Місяць був у повні, а луги все ще білі від снігу, отож було досить світло, щоби могти іти швидко, не боячись ускочити в якусь діру чи провалитися в клоаку, що вже трапилося було з отцем Феліціяном восени минулого року. Зменшувався і ризик нарватися на грабіжників чи інших злочинців, бо вони в настільки світлі ночі зазвичай не займалися своїм промислом. Тож отець Феліціян крокував дедалі швидше та сміливіше, і замість того, щоб молитися, почав мугикати мелодійку якоїсь доволі-таки світської пісні.
Гучний гавкіт собак сповістив про близькість млинів та млинарських садиб над Олавою, що означало, що до мосту, який вів прямо до міста, його відділяло ще тільки сто кроків. Він пройшов греблею вздовж млинових ставків та рибників. Збавив ходу, бо серед сараїв і стодол стало темніше. Але ріку, яка блищала в місячному світлі, вже бачив. Зітхнув з полегкістю. Однак, либонь, поспішив.
Зашелестів хмиз, у пітьмі під стодолою замріла тінь невловимої форми. Серце отця Феліціяна підскочило вгору і підступило аж до горла. Попри те, вівтарист ухопив рушницю під пахву і приставив тліючий гніт. Однак через темноту та невправність приставив його до власного великого пальця. Завив, як вовк, застрибав, як заєць, упустив рушницю. Витягнути корд не встиг. Дістав чимось по голові й повалився в кучугуру. Коли його зв'язували і тягли по снігу, він був приголомшений та обм'яклий, але цілком притомний. Зімлів він лише за якийсь час. Від страху.
* * *
Останнім часом у Рейневана не було найменшого приводу нарікати на надмір талану та щасливих подій. Принаймні доля анітрохи його у цьому сенсі не балувала. Зовсім навпаки. Від грудня минулого року Рейневан мав куди більше причин на смуток і тривогу, ніж на веселощі та радісне збудження і втіху.
Тож із тим більшою радістю він поставився до змін. Нарешті усе почало йти як треба. Щастя зненацька вирішило йому сприяти, обставини стали складатися у вельми привабливу послідовність. Спалахнула цілком обгрунтована надія, перспективи окреслилися як досить-таки осяйні, а майбутнє — і його, і Юттине — намалювалося в набагато живіших і приємніших для ока барвах. Гнітючо голі та потворні дерева при вроцлавському тракті вкрила, здавалося, свіжесенька зелень листя, похмурі та засніжені пустища підвроцлавських лук і лугів забарвило, здавалося, розмаїття запашних квітів, а каркання ворон, які колупали мерзлу землю, перетворилося на солодкі трелі пташок. Словом, могло би здаватися, що настала весна.