Доллі розгублено й злякано перебирала етикетки, аж поки Віріна запитала:
— Ти начебто не рада?
Етикетки в руках Доллі засіпались.
— Я не розумію...
— Пусте,— мовила Віріна, силувано усміхнувшись. Тут нема чого розуміти. Я розповіла Моррісові оту твою давню історію, і він придумав цю чудову назву.
— "Королева-циганка. Засіб проти водянки". Добре привертає увагу,— сказав доктор.— Саме те, що треба для реклами.
— То це про мої ліки? — спитала Доллі, не підводячи очей.— Але мені не потрібні ніякі етикетки, Віріно. Я сама їх надписую.
Доктор Рітц клацнув пальцями.
— А що, чудова ідея! Ми надрукуємо етикетки, неначе написані її власного рукою. Буде, так би мовити, від першої особи.
— Ми вже й так витратили чимало грошей,— енергійно заперечила Віріна і, обернувшись до Доллі, пояснила: — Через кілька днів ми з Моррісом їдемо до Вашінгтона — оформимо авторське право на ці етикетки й зареєструємо патент на самі ліки — звісна річ, на твоє ім'я. Отже, Доллі, тобі треба сісти й записати для нас, із чого вони складаються.
Обличчя Доллі викривилось, етикетки випали з її рук і розлетілися по підлозі. Спираючись руками на стіл, вона встала; обличчя її поволі прибрало звичайного вигляду, вона підвела голову й, примружившись, подивилася на доктора Рітца, потім на Віріну.
— Нічого не вийде,— тихо мовила вона. Тоді підійшла до дверей і взялася за ручку.— Нічого не вийде. Не маєш ти такого права, Віріно. І ви не маєте, шановний.
*
Я допоміг Кетрін прибрати зі столу: понівечені троянди, нерозрізані торти, овочі, до яких ніхто не доторкнувся. Віріна та її гість пішли з дому разом; з вікна кухні ми спостерігали, як вони простують до містечка, то киваючи, то крутячи головами. Потім ми розрізали торт із шоколадною поливою і віднесли його до кімнати Доллі.
— Цить! Цить! — обізвалася Доллі, коли Кетрін почала ганити "оту-от". Але, мабуть, голос протесту, що здіймався в ній самій, зірвався з шепоту на крик, і їй довелося самій закричати, щоб заглушити його: — Цить! Цить! — аж поки Кетрін обняла її і собі сказала:
— Ну цить уже, цить.
Ми дістали колоду дитячих карт і розіклали їх на ліжку. Та в цю мить Кетрін надало згадати, що сьогодні неділя: мовляв, нам з Доллі, може, й не страшно записати собі зайвий гріх до судної книги, а в неї їх там і без того задосить. Трохи поміркувавши, ми замість гри взялися до гадання.
Віріна повернулася додому, коли надворі вже почало смеркатись. Ми почули її ходу у вітальні, тоді вона, не постукавши, відчинила двері, і Доллі, що саме провіщала мені майбутнє, міцно стиснула мою руку.
— Колліне, Кетрін,— мовила Віріна,— ви можете йти.
Кетрін хотіла була лізти за мною на горище, але на заваді стало її святкове плаття. Отож я поліз сам. Просто над рожевою кімнатою в мостині випав сучок, і там було зручне вічко, але Віріна стояла саме під ним, і я бачив тільки її капелюх — вона надягла його, ідучи з дому, й тепер забула зняти. То був такий собі солом'яний брилик, прикрашений гроном штучних ягід.
— Отак стоять справи, — говорила вона, і ягоди на її капелюсі тремтіли, тьмяно відсвічуючи в голубуватому присмерку.— Дві тисячі за стару фабрику, де вже працюють Білл Тейтем і чотири теслярі по вісімдесят центів за годину. На сім тисяч замовлено обладнання, не кажучи вже про те, скільки коштують послуги такого фахівця, як Морріс Рітц. А все задля чого? Тільки задля тебе!
— Все задля мене? — Голос Доллі звучав сумовито й немовби згасав разом із сутінками. Я побачив її тінь, коли вона перейшла з кінця в кінець кімнати.— В нас із тобою тече одна кров, і я ніжно люблю тебе, всім серцем люблю. Я могла б довести це тепер і віддати тобі те єдине, що належить мені. Тоді б усе вже стало твоє. Але я дуже прошу тебе, Віріно,— промовила вона, затинаючись,— залиш мені хоч це єдине.
Віріна ввімкнула світло.
— Ти кажеш "віддати".— Голос її був різкий, як отой раптовий сліпучий спалах.— А за всі ці роки, що я працюю, мов чорний раб, хіба було щось таке, чого б я не давала тобі? І цей дім, і...
— Так, ти давала мені все,— тихо перепинила її Доллі.— І Коллінові, й Кетрін. Але ж і ми чимось віддячували за це: робили що могли, аби ти мала пристойну домівку.
— Добра мені домівка! — вигукнула Віріна й здерла з голови капелюх. Обличчя її аж пашіло.— З тобою і з отією твоєю недорікуватою дурепою. А тобі ніколи не здавалося дивним, чому я нікого не запрошую в цю домівку? З дуже простої причини: мені соромно. Ти ж бачила, що з того вийшло сьогодні.
Я виразно почув важкий віддих Доллі.
— Пробач мені,— мало не пошепки сказала вона.— Я справді винна. Та я завжди гадала, що ми тут не зайві і хоч трохи потрібні тобі. Але тепер усе буде гаразд, Віріно. Ми підемо геть звідси.
Віріна зітхнула.
— Бідолашна Доллі. Горе ти моє. Куди ж би це ти пішла?
Відповідь почулася не одразу й була тремтлива, мов літ метелика:
— Я знаю одне місце.
*
Згодом я лежав у ліжку, чекаючи, коли Доллі прийде поцілувати мене на добраніч. У моїй кімнаті, що була за вітальнею, в найдальшому закутку будинку, колись жив батько Віріни й Доллі, містер Урія Телбоу. Коли він зовсім постарів і вижив з розуму, Віріна перевезла його з ферми сюди, і тут він помер, навіть не тямлячи, де він. Хоч відтоді минуло вже десять чи п'ятнадцять років, матрац і шафа досі були просякнуті його духом — старечим духом сечі й тютюну,— а на полиці в шафі лежала єдина річ, яку він привіз із собою з ферми — невеличкий жовтий барабан. Хлопчиною моїх літ він марширував з полком південного війська, вибиваючи дроб на цьому невеличкому жовтому барабані й виспівуючи пісень. Доллі казала мені, що в дитинстві вона любила прокидатися зимовими ранками й слухати, як батько співає, переходячи від груби до труби й розпалюючи в них вогонь; а коли він постарів і помер, його співи часом вчувалися їй на луці, порослій індіанською травою. "То просто вітер",— заперечувала Кетрін, а Доллі казала їй: "Але ж вітер — це ми самі; він збирає і запам'ятовує всі наші голоси, а потім розносить їх по луках та полях; вони гомонять і співають серед листя й трав. Я чула тата зовсім виразно, наче він був поруч".
Саме такими вечорами, як оце тепер у вересні, вітри й гнули додолу пругку червону траву, випускаючи на волю всі голоси померлих, і я подумав: цікаво, чи співає з ними той старий, у чиєму ліжку я засинав цієї хвилини.