— Атож, я заздрила тобі. Заздрила на твою рожеву кімнату. Сама я тільки стукала в двері таких кімнат, правда, не дуже часто, але досить і того, щоб зрозуміти: крім тебе, тепер мене ніхто туди не впустить. Бо маленький Морріс, маленький Морріс... побий мене бог, я ж його таки любила, справді любила. Не як жінка, ні. Чого вже там критися — ми були з ним дві рідні душі. Дивимось, бувало, одне одному в очі й бачимо там того самого біса, і анітрохи нам не страшно, а... весело. Але він перехитрував мене. Я знала — він може, та все сподівалася, що не зробить такого. А він зробив. І тепер мені жити в самотині, а я більше не можу, я все життя була самотня... Ходжу по дому, і немає там нічого мого — твоя рожева кімната, твоя кухня, весь дім твій, чи, мабуть, твій і Кетрін. Тільки не покидай мене, дозволь мені жити коло тебе. Я почуваю себе зовсім старою, мені так потрібна сестра.
Дощ, долучаючи свій голос до Віріниного, став між ними — суддею і Доллі — прозорою стіною, і крізь ту стіну суддя міг бачити, як Доллі втрачає обриси, віддаляється від нього, так само як ото вранці віддалялася від мене. Більше того — й сама хатина на дереві немовби розлазилася на шматки. Сильним подувом вітру понесло геть наші дитячі карти, розмоклі під дощем, клапті обгорткового паперу; печиво розкисло, з переповненого глечика фонтаном цвигала вода, а розкішна клаптикова ковдра Кетрін безповоротно загинула, перетворившись на брудне місиво. Хатина була приречена, як і оті будиночки, що їх несе за водою розбурхала весняною повінню річка; і здавалося, суддя, замкнений, наче в пастці, в одному з таких будиночків, махає звідти нам, тим, що врятувались і стоять на березі. Бо він почув від Доллі: "Ви пробачте, але мені теж потрібна сестра",— і вже не міг дотягтися до неї ні руками, ні серцем: Вірінине слово було над усе.
Десь близько півночі дощ послабшав і вщух. Вітер лунко шугав по лісу, викручуючи мокрі дерева. Поодинці, наче припізнілі гості, витикалися на небі зорі. Час був іти. Ми не взяли з собою нічого: ковдру залишили гнити, ложки — братись іржею, а хатину на дереві та ліс ми залишили на поталу зимі.
Розділ сьомий
Згодом Кетрін ще довго відлічувала час будь-яких подій від тих днів, що їх відбула в ув'язненні.
— Ще перед тим,— звичайно починала вона,— як ота-от запроторила мене за грати...
Та й ми, решта, могли б міряти свої життя такою самою міркою: залежно від того, чи було щось перед нашою втечею до хатини на дереві, чи опісля. Ті кілька осінніх днів стали для нас важливою віхою, межовим стовпом.
Суддя Кул зайшов до будинку, де жив із синами та невістками, тільки на те, щоб забрати свої речі, і більш ніколи не переступав їхнього порога, з чого вони, як видно, були цілком задоволені — в усякому разі, не заперечували, коли він найняв собі кімнату в пансіоні міс Белл. Той заклад містився у темному, похмурому будинку, що його не так давно переобладнано на похоронний салон: трунар мудро розважив, що для створення відповідної обстановки там майже нічого не треба переробляти. Я не любив проходити повз той будинок, бо пожилиці міс Белл, старі дами, колючі, мов зачахлі трояндові кущі на подвір'ї, від рана до темна засідали на відкритій веранді, чатуючи на кожного перехожого. Одна з них, Меймі Кенфілд, що пережила двох своїх чоловіків, мала особливий хист розпізнавати вагітність, і, за переказами, якийсь городянин нібито так навчав дружину: "Зовсім ні до чого викидати гроші на лікаря. Досить прогулятися повз дім міс Белл, і Меймі Кенфілд зараз же роздзвонить на весь світ, чи ти понесла, чи ні". Поки там не оселився суддя, єдиним чоловіком у пансіоні міс Белл був Еймос Легренд. Здавалося, його сам бог послав отим її пожилицям, і найзаповітніша для них година наставала тоді, коли він виходив після вечері на веранду, вмощувався у кріслі-гойдалці, не дістаючи підлоги своїми куцими ноженятами, і починав тріскотіти, мов будильник. Вони наввипередки догоджали йому: плели шкарпетки й светри, піклувалися його їжею — приберігали для нього за столом найкращі шматки й весь час крутилися в кухні, жадаючи почастувати свого улюбленця чимось смачненьким,— і через те у міс Белл не затримувалася довго ні одна куховарка. Можливо, вони так само догоджали б і судді, але з нього їм не випадало ніякої поживи: іде собі, то й на хвилину не спиниться погомоніти,— ремствували вони.
Того останнього вечора на дереві ми змокли до рубця і я дуже застудився; ще дужче скрутило Віріну, та й наша доглядальниця Доллі схопила нежить. Кетрін відмовилась їй допомагати:
— Ти собі, серденько, коли хочеш, винось із-під отої-от горщики, аж поки сама з ніг упадеш. А я це ярмо з себе скинула.
По кілька разів на ніч Доллі вставала з ліжка — давала нам цілющий сироп, що полегшував біль у горлі, підтримувала вогонь у грубах, щоб нам було тепло. Тепер Віріна не приймала все це за належне, як у минулі дні.
— Весною,— обіцяла вона Доллі,— ми поїдемо десь удвох. Можна поїхати до Великого Каньйона, погостювати в Моді Лори. Або до Флоріди — ти ж ніколи ще не бачила океану.
Та Доллі хотіла лишатись там, де була, і не мала бажання кудись їхати.
— Що то буде за радість, коли після всіх тих красот мені на рідні місця дивитись не захочеться.
Доктор Картер щодня навідував нас, і одного ранку Доллі попросила його зміряти температуру і їй: мовляв, чогось їй наче жарко, і ноги якісь кволі. Він одразу ж поклав її до ліжка, і Доллі дуже розвеселилася, коли він сказав, що у неї повзуче запалення легень.
— Повзуче запалення,— пояснила вона судді, що прийшов її провідати.— Мабуть, це щось нове, бо я ніколи й гадки про нього не мала. А насправді відчуття таке, наче я на ходулях підстрибую. Страшенно приємне,— додала вона і заснула.
Три, без малого чотири доби вона майже не прокидалася. Кетрін весь час була при ній — там-таки й дрімала, сидячи в лозовому кріслі,— а коли Віріна чи я навшпиньках заходили до кімнати, пошепки сварилася на нас. Вона без упину обмахувала Доллі листівкою із зображенням Ісуса, неначе надворі було літо, а до приписів доктора Картера ставилася просто-таки ганебно.
— Та я цього і свиням не дала б,— виголошувала вона, тицяючи пальцем на ліки, що їх він залишав для Доллі.