Та не Райлі був винен: попереду нас просто по середині дороги, надсаджуючись, мов кульгава корова, волікся фургон Малюка Гомера Медда. Забряжчав, ніби конаючи, старезний мотор, і фургон спинився,— здавалось, уже навіки. Наступної миті з кабіни виліз водій: виявилося, що то жінка.
Вона була вже не молода, проте стегна її погойдувались грайливо, а груди, обтягнуті кофтинкою кольору персика, здригалися дуже промовисто. На ній була замшева спідниця з торочками та ковбойські чобітки до колін,— річ зовсім недоречна, бо відчувалося, що ноги — найбільша її окраса. Вона підійшла і сперлася на дверцята нашої машини. Повіки її впали, наче не витримавши тягаря вій; кінчиком язика вона облизнула свої дуже червоні губи.
— День добрий, хлопці,— мовила вона млосним голосом, в якому вчувався вибух уповільненої дії.— Зробіть ласку, підкажіть, як проїхати.
— Що ви, в біса, собі думаєте! — напустився на неї Райлі.— Ми через вас мало не перекинулись.
— Мене дивує, що ви про це говорите,— відказала жінка, приязно труснувши головою; її волосся химерного абрикосового кольору було дбайливо накручене, і від, цього поруху кучері захилиталися безгучними дзвониками.— Ви ж самі, голубе, гнали, як навіжений,— добродушно дорікнула вона.— Гадаю, проти цього має бути якийсь закон. Проти всього є закони, особливо в цих краях.
— Треба б, щоб був закон проти отаких-от машин,— сказав Райлі.— Це ж не машина, а купа брухту, її й на дорогу пускати не можна.
— Я знаю, голубе,— засміялася жінка.— То давайте поміняємось. Хоч боюся, що у вашій машині ми всі не вмістимося, нам і в фургоні затісно. Сигаретою почастуєте? От молодець, дякую.
Поки вона запалювала сигарету, я помітив, які в неї худі й згрубілі руки; нігті не пофарбовані, а один чорний, наче прибитий дверима.
— Мені казали, що цією дорогою ми доїдемо до міс Телбоу. Доллі Телбоу. Кажуть, вона живе десь на дереві. То, може, ви знаєте, де саме...
Тим часом позад неї з фургона вивантажувався цілий сирітський притулок. Зовсім крихітки, що ледве шкандибали на кривих рахітичних ноженятах; білоголові пуцьвірінки з довжелезними шмарклями під носом; більші дівчата, яким уже час було носити ліфики; ватага хлопців різного зросту, декотрі завбільшки з мене. Я налічив уже десяток, включаючи двох косооких близнят і сповите немовля, що його насилу тягло дівча років не більш як п'яти. А вони вигулькували й далі, мов ті кроленята з чарівної скриньки, аж поки заполонили всю дорогу.
— Це всі ваші? — спитав я, не в жарт занепокоєний, бо, полічивши ще раз, дійшов уже до п'ятнадцяти. Один хлопчина, з вигляду років на дванадцять, в маленьких окулярах із залізною оправою, вирізнявся своїм величезним ковбойським капелюхом і був чисто як ходячий гриб. Та й майже всі вони носили щось ковбойське: чи то чобітки, чи принаймні шийну хустку. Проте вигляд мали невеселий і були кволі та бліді, неначе роками їли саму варену картоплю з цибулею. Вони з'юрмилися навколо нашої машини, тихі й мовчазні, як привиди, і тільки найменші калатали по фарах та гоцали на крилах машини.
— Авжеж, голубе, всі мої,— відказала жінка, ляснувши крихітну дівчинку, що намагалася здертись на її ногу.— Хоч іноді я так собі міркую, що ми прихопили десь одне-двоє чужих,— додала вона, здвигнувши плечима, і кілька дітлахів усміхнулись. Відчувалося, що вони дуже люблять її.— Декотрі їхні тата померли, а решта, як я гадаю, чи сяк чи так живі. Та рам до них байдуже. Здається мені, ви вчора не були на наших молитовних зборах. Ну, то я сестра Айда, мати Малюка Гомера Медда.
Я поцікавився, котрий же з них Малюк Гомер. Примружившись, вона повела очима й показала на хлопчину в окулярах, а той хитнувся під вагою свого капелюха і привітавсь до нас:
— Хвала Ісусові! Свищика треба? — Надимаючи щоки, він дмухнув у бляшаний свищик.
— Таким свищиком,— пояснила його мати, поправляючи волосся на потилиці,— добре відганяти нечисту силу. Та й на всяке інше він придатен.
— Двадцять центів,— назвав ціну малий. Його заклопотане обличчя було біле, як косметичний крем. Величезний капелюх раз по раз зсувався на брови.
Якби я мав гроші, то неодмінно купив би свищик: видно було, що дітлахи голодні. Мабуть, Райлі теж це відчув; так чи так, але він дістав п'ятдесят центів і взяв два свищики.
— Благослови вас боже,— сказав Малюк Гомер і куснув монету зубами.
— Нині стільки фальшивих грошей кругом,— вибачливо-довірчим тоном мовила його мати.— Хоч на нашій ниві такого й не мало б бути,— зітхнула вона.— То ви вже зробіть ласку, покажіть дорогу. А то нам далеко не заїхати, бензин от-от скінчиться.
Райлі порадив їй не марнувати часу.
— Там уже нікого немає,— сказав він, вмикаючи мотор. Ми заступили дорогу ще одній машині, і її водій нетерпляче сигналив позаду.
— На дереві її немає? — долинув до нас крізь шум мотору розгублений голос жінки.— А де ж нам її шукати? — Вона намагалася затримати машину руками.— У нас до неї важлива справа, ми...
Райлі натиснув на газ, і машина рвонулася вперед. Озирнувшись, я побачив, як вони всі стоять у хмарі куряви й дивляться нам услід. Тоді похмуро сказав Райлі, що годилося б усе-таки дізнатися, чого їм треба.
— А може, я й сам знаю,— відказав він.
*
Він таки справді вже чимало знав про сестру Айду, діставши докладні відомості від Еймоса Легренда. Хоч вона ніколи перед тим у нашому містечку не бувала, Еймос, який час від часу виїжджав то сюди, то туди, присягався, що колись уже бачив її на ярмарку в Боттлі, сусідньому окружному місті. Як видно, знав про неї дещо й велебний Бастер, бо тільки-но вона з'явилася в містечку, він розшукав шерифа й зажадав, щоб той своєю владою заборонив Малюкові Гомеру Медду та його ватазі влаштовувати будь-які збори. Вони, мовляв, злісні здирники, а щодо так званої сестри Айди, то вона відома в шістьох штатах як найпослідуща розпусниця; та й то сказати — п'ятнадцятеро дітей, а чоловіка й духу немає! Еймос і сам мав тверде переконання, що вона ніколи не була одружена, проте вважав, що така невтомна жінка заслуговує на повагу. Ну, а шериф сказав велебному Бастерові: йому й без того клопоту вистачає, і, можливо, ті дурні на дереві справді мудро розміркували, що краще сидіти собі, нікому не заважаючи; та й він сам, мовляв, залюбки покинув би все й подався туди до них. А коли так, заявив старий Бастер, то він не годиться на шерифа й нехай віддає свою зірку. Отже, сестра Айда без будь-яких перешкод з боку властей скликала ввечері на площі під дубами молитовні збори, із співами та всілякими іншими витребеньками. У нашому містечку взагалі радо зустрічають обновленців,— адже це добра нагода зібратися на свіжому повітрі, послухати музику, поспівати,— а того вечора сестра Айда та її виводок мали особливий успіх. Навіть Еймос, який звичайно всіх і все ганив, сказав Райлі, що той чимало втратив: мовляв, ті діточки перекричать кого завгодно, а Малюк Гомер Медд таки справжній артист — і чечітку вибивати мастак, і ласо крутити. Одне слово, всі були страшенно задоволені, окрім велебного Бастера та його дружини, які тільки на те і прийшли, щоб зчинити бучу. Та остаточно сказилися вони тоді, коли дітлахи натягли "божу білизняну шворку" — мотузку з прищіпками, на яку присутні мали чіпляти свої пожертви. І люди, що ніколи в житті не вкинули й цента до Бастерової карнавки, чіпляли на ту мотузку доларові папірці. Знести таке було йому просто над силу. Він ту ж мить подався до будинку на Телбоу-лейн і мав там коротку бойову нараду з Віріною, бо добре розумів, що без її підтримки йому не зрушити шерифа на активні дії. Коли вірити Еймосові, Бастер підбурив Віріну, натуркавши їй, нібито якась там шльондра-обновленка привселюдно називає Доллі безвірницею і антихристкою, отож, мовляв, Віріна має рятувати честь роду Телбоу й подбати, щоб ту жінку якнайшвидше викинули з міста. Насправді сестра Айда на той час навряд чи навіть чула десь саме прізвище Телбоу. Проте Віріна, дарма що нездужала, одразу взялася до діла; вона зателефонувала шерифові й сказала: "Слухайте, Джунісе, я вимагаю негайно вислати цих волоцюг за межі нашої округи". То вже був наказ, і старий Бастер заповзявся простежити, як його виконуватимуть. Разом із шерифом він потягся на площу, де сестра Айда та її нащадки прибирали після зборів. Скінчилося все справжньою бійкою, і то головним чином завдяки Бастерові: він заявив, що гроші, зібрані на "божу білизняну шворку", привласнено незаконно, й наполіг на тому, щоб їх конфіскували. Він таки забрав ті гроші, а на додачу дістав кілька подряпин. Не допомогло й те, що немало людей на площі заступилося за сестру Айду,— шериф звелів їй до завтрашнього полудня виїхати геть з містечка.