— Під три чорти всі ці балачки,— почав був шериф, але його знов перебила місіс Бастер: мовляв, лайки вона аж ніяк не потерпить, та й його велебність теж, чи не так? І його велебність, підтримуючи її, докинув: авжеж, ні в якому разі, хай його нечистий вхопить, коли так.
— Тут командую я,— заявив шериф, випнувши свою хижу щелепу.— На такі справи існує закон.
— Чий закон, Джунісе? — спокійна запитав суддя Кул.— Не забувайте, що я засідав у суді двадцять сім років, куди більше, ніж ви прожили на світі. Будьте обережні. Ми не маємо законного права заборонити міс Доллі робити те, що вона робить.
Анітрохи не збентежившись, шериф поліз на дерево.
— Не будемо сваритися,— улесливо промовив він, і ми побачили його криві, мов собачі ікла, зуби.— Ану злазьте звідти всі троє.
Але ми й далі сиділи, наче птахи в гнізді, і він, люто вискалившись, почав розгойдувати гілляку, ніби хотів струсити нас на землю.
— Міс Доллі, ви ж завжди були така миролюбна,— обізвалася місіс Мейсі Вілер.— Зробіть ласку, ходім разом з нами додому, а то ви так і обід пропустите.
Доллі спокійно відповіла: ми, мовляв, не голодні, а вони? І що для кожного, хто захоче, у нас знайдеться куряча ніжка.
— Ви змушуєте мене вдатися до сили, мем,— сказав шериф Кендл і підтягся трохи вище. Гілляка під його вагою тріснула, і по всьому дереву пішов сумний і лиховісний гук.
— Якщо він когось із вас зачепить, стукніть його по голові,— порадив суддя Кул.— А ні — то я сам це зроблю,— додав він у раптовому припливі войовничості, а тоді підскочив, мов жаба за комахою, і вчепився в один з шерифових черевиків, що звисали з дерева. А шериф у цю мить саме ухопив за ноги мене, і Кетрін вчасно притримала мене за поперек. Ми помалу з'їжджали вниз і, здавалось, усі от-от гепнемося на землю. Хвилина була до краю напружена. Аж раптом Доллі вилила шерифові за комір залишки нашого оранжаду, і він, брутально вилаявшись, пустив мої ноги. Обидва вони — і шериф, і суддя — загриміли додолу й по дорозі збили з ніг велебного Бастера. А на довершення катастрофи на них, розпачливо каркаючи, повалилися місіс Мейсі Вілер і місіс Бастер.
Жахнувшись тим, якого лиха вона накоїла, Доллі так розгубилася, що упустила з рук порожній глечик від оранжаду, і він з лунким стуком упав на голову місіс Бастер.
— Пробачте,— перепросила Доллі, але в тому шарварку ніхто її не почув.
Коли та купа внизу нарешті роз'єдналася і всі потерпілі попідводились, вони якусь хвилю стояли геть збентежені й боязко обмацували себе. Його велебність мав трохи сплюснутий вигляд, кістки у всіх лишилися цілі, й тільки місіс Бастер, на голові в якої з-під ріденького волоссячка вже випнулася чимала гуля, мала всі підстави скаржитись на те, що їй заподіяно шкоду. Що вона відразу й зробила.
— Ви напали на мене, Доллі Телбоу, не відмовляйтеся, всі присутні — свідки, всі бачили, як ви пожбурили той глек мені в голову. Джунісе, заарештуйте її!
Та шериф саме зводив власні порахунки. Уперши руки в боки, він наступав на суддю, що застромляв собі в петельку нові фіалки.
— Коли б ви не були такий старий, ну й дав би я вам зараз, аж отуди б летіли.
— Не такий я й старий, Джунісе. Але в моїх літах уже знають, що негоже битися перед очима дам,— відказав суддя. Він був кремезний чолов'яга, мав дужі плечі й добру поставу і хоч наближався уже до сімдесяти, проте виглядав хіба що на п'ятдесят. І коли стиснув кулаки, вони були міцні й волохаті, мов кокосові горіхи.— Але з другого боку,— мовив він похмуро,— якщо наполягаєте, я готовий.
В цю мить усе показувало на те, що поєдинок буде рівний. Навіть шериф видимо завагався і вигляд мав далеко не такий хвацький. Плюнувши крізь зуби, він буркнув: гаразд, мовляв, нехай ніхто не каже, що він ударив старого чоловіка.
— Ані того, що ви з честю встояли перед ним,— миттю докинув суддя Кул.— А тепер, Джунісе, заправте-но сорочку в штанці й тюпайте собі додому.
Шериф знову заволав до нас:
— Раджу вам по-доброму, зараз же злазьте звідти й ходім зі мною!
Ми й не зворухнулися, тільки Доллі спустила свою вуаль, наче завісу, що раз і назавжди мала покласти край цій розмові. Тоді місіс Бастер, у якої на голові, мов ріг, стриміла гуля, урочисто промовила:
— Облиште їх, шерифе. Нехай тепер самі на себе нарікають.— І, пильно подивившися спершу на Доллі, а потім на суддю, додала: — Не думайте, що вам це так минеться. Вам не уникнути суворої відплати, і то не на небі, а тут-таки, на землі!
— Тут-таки, на землі,— в тон їй повторила місіс Мейсі Вілер.
Вони повернули назад і рушили стежкою, прямо й бундючно, мов весільний похід, а тоді вийшли на осоння, і колихлива червона трава, розступившись, поглинула їх.
Тим часом суддя усе ще стояв під нашим деревом. Він усміхнувся до нас і, гречно вклонившись, запитав:
— Коли мене не зраджує пам'ять, ви обіцяли кожному, хто захоче, курячу ніжку?
*
Здавалося, він і сам зліплений з різних частин нашого дерева: ніс скидався на сучок-цурпалок, ноги були міцні, мов старе коріння, а брови широкі й шорсткі, наче уламки кори. Його волосся, зачесане на прямий проділ, нагадувало кольором бородки сріблястого моху, що звисали з гілляк над нами, а щоки — поруділе листя, яке злітало з сусіднього платана, ще вищого за наше дерево. Хоч очі він мав по-котячому лукаві, проте загалом в обличчі його було щось сором'язливе й простодушне. Та він і не належав до тих людей, які вдають із себе хтозна-кого, наш суддя Чарлі Кул, і знаходилось чимало таких, що користувалися з його скромності, аби поставити себе над ним. Але жоден з них не міг похвалитися, що закінчив Гарвардський університет і двічі побував у Європі, як він. І все-таки були в містечку люди, які обурено твердили, ніби він хоче показати себе розумнішим за всіх, а то б чого йому, як ото кажуть, прочитувати щодня перед сніданком сторінку якоїсь там грецької книжки; та й взагалі, що то за чоловік, коли він завжди ходить з квіткою в петельці? А дехто ще й додавав: якби суддя не випинався, то навіщо було йому їхати аж до Кентуккі шукати собі дружину, замість оженитися на котрійсь із своїх землячок? Дружини його я не пам'ятаю: вона померла ще тоді, коли я був зовсім малий і не міг її знати, й тому все, що я перекажу про неї, походить з третіх уст. Так от, Айрін Кул до кінця своїх днів не здобула прихильності в нашому містечку, і схоже на те, що сама була в цьому винна. Почати з того, що кентуккійки взагалі жінки важкої вдачі — вони дражливі, свавільні, норовисті; і Айрін Кул, уроджена Тодд з Боулінг-Гріна (її троюрідна тітка, Мері Тодд, була дружиною Авраама Лінкольна), недвозначно давала всім у містечку зрозуміти, що вважає їх за людей зашкарублих і вульгарних; нікого з місцевих дам вона в себе не приймала, проте міс Палмер, кравчиха, що шила для неї, розповідала, як невпізнанно змінився дім судді і з яким смаком молода господиня оздобила його східними килимами та старовинними меблями. До церкви й назад Айрін Кул завжди їздила в машині марки "Пірс-Ерроу", не спускаючи шиб, а в самій церкві сиділа, притуливши до носа напахчений носовичок ("Ви бачили, дух божий для неї недосить добрий!"). Більше того: вона не дозволяла жодному місцевому лікареві навідувати хворих у своєму домі, хоч сама була мало не калікою: невелике зміщення хребців змушувало її спати на дошках. З цього приводу в містечку грубо жартували, що суддя тепер весь начинений скалками. Та попри все те він став батьком двох синів — Тодда і Чарлза-молодшого,— причому обидва народилися в Кентуккі, куди Айрін виїздила перед пологами, щоб діти її були уродженцями того Пирійного штату[3]. Але всі ті, що намагалися довести, ніби суддя — нещасна жертва сварливої дружини, ніколи не мали суттєвих доказів, і коли вона померла, навіть найзавзятіші огудники мусили визнати, що старий Чарлі, мабуть, дуже-таки любив свою Айрін. У два останні роки її життя, коли загострення хвороби зробило її особливо дражливою, він залишив посаду окружного судді й повіз її до Європи, по тих місцях, де вони проводили свій медовий місяць. Звідти вона вже не повернулася, і поховали її у Швейцарії. Не так давно Керрі Веллз, учителька з нашого містечка, їздила в туристську подорож по Європі. А єдине, що пов'язує наше містечко з тим континентом, це могили — могили солдатів і Айрін Кул,— і ота Керрі, озброївшись фотоапаратом, поклала собі обійти їх усі до одної; та хоч півдня проблукала по якомусь гірському кладовищу, проте могили Айрін Кул так і не знайшла, і це аж трохи смішно: спочиває собі дружина судді десь там на гірському схилі й усе так само не хоче нікого приймати.