Було б йому на містечку зостатися та послухати вчительку, то вже б десь у гості до неї зайшов,— вона так любила книжки якісь давати Петрові до доми.
Тонька, згорбившись на ящики, сопіла біля своїх колін,— Петро побачив таку вареницю в неї між ногами нижче колін; я-то поскочувано качалкою щось темне і сіре. Далі сповзла аж навсидячки, похукуючи собі на криваві коліна.
—Петро, йди-но цюди бликше,— лапнула його цупко вже кіля себе, як-то звестись хотіла.-— Зара взнаю, чи ти калюгу робив.
Чо це він ці рукавиці не хоче зняти, що так зашпори позаходили після вулиці.
—Лини-но солоного цюди, хай ця кров стане.
Петро як-то в якусь вовну улазив, теплу, лапату, з пахнючим, не знаним досі, духом; та думав, що це од блискітливих спалахів з кубашки, і йому в голові стріляло чимсь солонкуватим.
Той вовняний дух щось підказував,— щоб забув страхи і слухався кожного слова і руху чужого у цьому підземеллі; якось то й не так, коли він любив сам постояти в льосі, під цілим усеньким світом, який про нього нічого такого і не підозрював.
Тепер цей світ зазирнув до себе під землю, але тако мружиться, буцім він нічого й далі не бачить; світлом таким, дужчим од лампи, присвітив йому біля грудей.
—Трима-но ці поли,— такими теплими і великими руками пошарює на
ньому всьому, щоб він не злякався,— я сама собі поможу.
Страх перед холодом, що от вступить до його впуганого9 тіла, обійме за поперек, заступався поволі тим вовняним пахнючим теплом — чи ^од цих розхристаних країв халата воно й застібнутої на всі ґудзики куфайки під ним, яка одним таким величезним горбом дотулялася згори До Петрової шапки, чи од цих м'яких, аж гарячих пальців, які вже й переставали бути чиїмись, а немов і його тілом укупі; і це тепло, врешті, обповило його всеньке тіло і поринуло довірливо до цих теплих пальців, які перш не пускали, а далі дали йому волю вибурхнути гарячим пружним віялом.
—Г-ой, Петро,— хикнула Тонька аж з такого радісного подиву,— трохи вбік,— бо ти з мене річку зробиш. Хоч цю спідницю бери скидай. Г-ах, пече!.
Осьдо вона стане на ноги, щоб цй шкіра на колінах стяглася,— бо вже на очі не видко; де цей Петро, щоб зіпертися.
Тоньчина рука пробралася поза плече, тако глибше під шалік,^ другу не одлучала й далі з-під вистріпаної Петрової сорочки, як-то шукаючи ґудзів позастібати йому знизу. Аж його лякало не це-го все; а що треба буде вибиратися з цього льоху і ховати цю таємницю од всього світу.
Зостався б туто на ціле життя, та й хто там що знатиме; от сторожує ящики,— велике діло.
—Пожди, Петро, я ці хляки поздираю,— береться й він з такого немов наказу стягувати по одному чоботи; і заким там з одним, то вона це шмаття мокре струшує й знов улазить ногою в чобіт, а там і з другим такечки, бо де ставати босою ногою в це болото.
Тако їм аж веселіше вовтузитися кіля цих чобіт та думати разом, як їй перебігти з голими коліньми до буфета.
В льоду ноги будуть, скажіть, цьоць? — Помагав би й далі Тоньці й це шмаття ховати; чи забере вона його з собою в плиті на кухні спалити.
— Я підтримаю, як по сходах вилазити. Зіени-но коліна, спробуй під гору,— тако буде диб-диб, як муковоз Павло на протезах.
—Петька, ти не змерз туто,— пригріває рукою його незакутане тіло; хай притулиться; та й тако переждуть собі вкупі; не знати, яка лихоманка здумає влізти шукати. — Я Вері сказала, що додом гайну.
Нема чо йому боятися; не дитина ж, а ні; Верка то їй щось там переказувала од Люсі Ухманші за Петра.
Хай там балакають,— вони нікому нічого не признаються; захтять, то й іи,е Зачиняться в льосі, диво велике.
То шо, Люська тобі ґедзь10 сказала? — щось так нашептом
довідується в Петра; г-от, тра йому та Люська.— Дурний, ти собі кого хоч матимеш. Оно Верця не допроситься: проведи цього Перта подивитися. Хочиш, Петька? Та. Цій Верці нема роботи, правда? — Тонька на зовсім шепіт перебралася; як-то їм нема вже дороги назад, і це з якогось страху на мигах показувати,— слова не скажи.— Це тра, шоб хтось ше чув у буфеті,— хай
прийде, я йому покажу. А то він не бачив,— г-от, з цею Беркою.
Цей гніт вщерть вигарає,— тра буде якось потемки вибиратися; такий аж любий Петрові дух у цьому підземеллі з цвілі та розсолу знечвидів перед гнотяним чадом,— десь тако хатою аж запахло проти ночі, як на селі не буває світла.
—Не бійся, Петька,— зсукує цю рукавицю з грошима, й вона звалюється їм обом під ноги; налапує його вже голі, розіпрілі у кожушанці, пальці і тулить їх собі до литки, щоб це й він грівся далі собі натемне.— Не вкусить. Тітка нікому не скаже за ящики; геть і хлопців не зачепить. Але щоб і він мовчав, раз таке діло.
Тонька далі мне його неслухняну руку на литці; та мовби, незнарошне втручує її десь глибше, перечепивши її кіля ліктя, а пальці так і лишивши у волосяному закутку.
—Петро, я тебе навчу,— виминає йому вже стверділого відросня; вона осьдого перехилиться трохи на ящику, щоб він мав як підступитися.—Шукай, де там.
Уже та вовна обсновувала його й ззаду, і такими теплими волохатими рукавицями підгрібала й під ноги, аж він її переставав чути,— а ці гладкі теплі руки з-перед нього вишукували йому ще більшого затишку і тепла, заким не проковтнуло його слизькою гарячою глибиною.
—Тіки помалу, Петро,— обзивалася вогка пелехата темрява, то прибираючи його до себе, то полегенько одстрронюючи,— а то ти мені все порвеш тамо.
"Що це той Славка брехав — чирк, чирк",— не чутно Петрові ані свого тіла, ані чужого; з якоїсь височини такої беруть його все зіштовхують та й знов на місце ставлять.
Це такому цареві бути,— що й шапку цю не здолаєш посунути з лоба; масло збилося ціле. Гукни-но туди десь нагору, хай осоч цього снігу сипнуть жменю. Тако проблискувало темним геть світлом, показуючи цілий низ ворухкий; такі горби земляні здимаються і як-то постогнують.
Ще цього підземельного духу бракує,— ні ж, усотується і той, буфетяний, де вариться, смажиться, миється, але ніщо не заб'є того масного, ганчір'яного, що аж до нутра дістає і відвертає від їжі; той дух з кожним стогоном вибурхує знизини і таким лепом обкидує тіло.
—Петро, ти ше нє?— уже дух той обхекує йому й всеньке лице; каже,