— Слухайте, Іване Петровичу, що я вам скажу!— так звернулася ланкова Оленка Крицева до голови колгоспу.
— Слухаю! Що ж такого ти мені скажеш? — промовив голова колгоспу Іван Петрович.
— Ви знаєте, що ми на своїй ділянці чекаємо не менш як тридцять п'ять центнерів з гектара озимої пшениці?!
— Знаю! І сам прикидав, що, мабуть, буде не менше!
— А в лобогрійці дишло поламане! Коса поіржавіла, в шестернях зубки повибивані! Чим я пшеницю коситиму? — вела далі Оленка.
— І-і-і, чого такого надумала? — махнув рукою Іван Петрович. — Коли ще ті жнива, а ти вже за лобогрійку! Встигнемо!
Оленка не відставала.
— Ну да! — сердилася Оленка, — досидимося до того часу, що завтра вже жнивувати, а тоді: "Давай! Давай! Чому лобогрійка несправна?! Я ж казав!" Так чи не так, Іване Петровичу?
— Та чого прискіпалася, як шевська смола?! Ти грамотна?
— Грамотна!
— Читала постанову правління, де чорним по білому написано: "Увесь збиральний реманент одремонтувати, щоб він був готовий до збиральної кампанії!" Читала, питаю?
— Читала! Так якби ж можна було запрягти пару коней чи волів у ту постанову й косити нею пшеничку. А то постанова єсть, а лобогрійка он бур'яном заросла, і не видно, щоб хтось із ковалів до неї підходив! Оце тільки я й підійшла та трохи бур'ян потолочила, а то стояв би й досі, як той очерет!
— Устигнемо з козами на торг! — одмахнувся від Оленки Іван Петрович.
Оленка постояла трохи, махнула рукою і побігла в поле.
— Ну, як із лобогрійкою? — запитали Оленку подружки. — Ремонтуватимуть?
— Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, каже голова, і все!
Дівчатка замислились.
Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати.
Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі.
Дід Андрій уже робив дівчатам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить.
Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка:
— Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте!
— Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти!
— Е ні, дідусю, візьміть, візьміть!
— Ну добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю.
— А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю?
— Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій.
— А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити вмієте чи ні? — допитувалася Оленка.
— Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки!
Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам:
— Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за два-три дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти!
Дівчатка думали.
Тоді знову Оленка:
— Слухай-но, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини з отакенними косами, чорними-чорними, як воронове крило, і з отакенними очима, карими-карими. — Слухай-но, Галинко! Твій Сашко...
— Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка.
— Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що... той... ну, одне слово, він бригадир тракторної бригади...
— Ну і що з того? — спалахнула Галинка.
— Так от що: як побачиш ти його сьогодні ввечері...
— І хто його там увечері, того Сашка, бачитиме? Подивіться ви на них! І отаке й вигадають!— спалахнула Галинка.
— Ні, Галиночко, я не кажу, що обов'язково ввечері. Я кажу, що як взагалі ти його зустрінеш...
— А чого обов'язково я його зустріну? — спалахнула Галинка. — Таке й вигадаєте!
— Та ні, Галиночко, я ж такого нічого не кажу, що тільки ти його зустрінеш, я тільки и кажу, що він найчастіше тобі зустрічається... Так ти його попроси, може, він лобогрійку полагодить... Він же ж у тебе на всі руки...
— А чого саме він "у мене" на всі руки?! Таке й вигадають! — спалахнула Галинка.
—— Та ні, — Оленка до неї, — я кажу, що взагалі він на всі руки... Попроси, Галинко!
— Полагодить! — сказала Галинка. — Я йому ще позавчора казала, увечері, як під яблунею стояли... Ой! — зашарілася Галинка. — Ні, не під яблунею, а як зустрілася з ним у полі! Він казав, що полагодить, як тільки з парами впорається...
— Так чого ж ти мовчала?
— Та... — такнула Галинка.
Завтра жнива...
Іван Петрович, голова колгоспу, побачивши Оленку, вигукнув:
— Де там та лобогрійка?! Постанова була? Була! Взавтра жнива? Жнива! Тоді тільки собак годуємо, як на лови йдемо! Я ж казав! Чим узавтра коситимеш?
— Лобогрійкою! — одказала Оленка. — І косами!
— Справна лобогрійка? — сердито запитав Іван Петрович.
— Справна!
— Тож-бо то й є! От що значить вчасна постанова.
1948