За їдою дядько майже й слова не сказав і, тільки вгамувавши голод, почав розмову.
— І дурний же твій чоловік Балінт, що й казати,— озвався він.— Чого ото їздити в Пешт та в Буду[1]. Немов собаці в зуби. З'їдять його ті пештські заводи. А в мене ось акацієвий гайок. Чи не ліпше б ото Балінтові вирубати його. Міг би принести собі гілляк та сучків — було б чим палити. Не треба б мучитися з цією смердючою осичиною, що не дає жодного тепла, а тільки курить. Ви наче ті цигани. Димом просмерділися. А батько ваш дурний, як баран. До Пешта їздить. Жодного разу не навідався й не сказав: "Дядьку Іштване, вирубаю я ваш гайок, зроблю дешевше за інших, тільки накажіть". Ні, йому, бачте, до Пешта треба...
— Таки треба,— гостро мовила мати. Коли вона гнівалася, за словом далеко не ходила.— Бо з того не проживемо, що будемо вам, дядьку Іштване, дешевше за інших гайок вирубувати. Ми маємо багато видатків! Отим-то і їде мій чоловік, щоб грошей заробити...
— Грошей... А навіщо вам гроші? Чому заходите в борги? Правду сказати, і Каті, ваша бабуся, завжди каву п'є. На якого біса? Відколи живу, і в рот не брав я кави. Досить мені на сніданок копченої ковбаси та чарки горілки. Я сніданок горілкою запиваю.
Діти аж покотилися од сміху. Братик Балінт, мов собаченя, пострибував коло дядька Іштвана і заглядав йому до рота, сподіваючись, що ачей і йому перепаде шматок смачної шинки, якої нам не давали. А дядько, гляди, стеребить її дощенту. Та дядько Іштван лиш язиком молов, а так і не дав братику ні крихти.
Він строщив усю шинку і вже кістку обгризав. Тоді мати раптом почервоніла від злості.
— Гей, дядьку Іштване, ще вам живіт заболить,— і забрала в нього кістку.— Я зварю її дітям до капусти.
Дядько Іштван розреготався.
— Дітям не годиться давати багато м'яса. Ось і в мене та вада, що від дитинства лише м'ясо смакую. М'ясо та ще добрячий пшеничний хліб. Що й казати, з того часу, як прорізалися в мене зуби, не дуже доводилося куштувати кукурудзяного хліба.
Почувши про те, що в дядька зуби прорізалися, Пішта та Балінт знов засміялися. Вони стрибали на одній нозі й реготали, аж захлиналися, ще й штовхали одне одного, немов пустотливі ягнята.
— Дурні лікарі,— вів далі дядько Іштван,— заборонили мені їсти м'ясо. А моя невістка Естер з розуму зійшла... Чисто з розуму зійшла...
Діти ще дужче засміялися: хіба можна з розуму сходити?
— Зійшла, бач, з розуму і повірила лікарям, буцімто мені не можна їсти м'яса. Хай їх чорт візьме! Лютий надворі гуде, а літечко де?
Кожне дядькове слово було нам навдивовижу, і ми з нього солодко сміялися.
— Та я їх обдурю. Хай їм біс! Вони мені носа не наставлять. А трохи горілки у вас у хаті не знайдеться? Нема? Ех, і голодранці ж ви! І вина нема? Теж нема... Як ви без нього можете жити в такій холоднечі? Воно дає людині силу, здоров'я, тепло... Та немає над горілку, добру слив'янку, яку ми варимо в маленькому казані. Є в нас досить, та моя невістка Естер ховає її від мене. Висохла б та невістка до кісток!
Навіть ведмідь-танцюрист не міг насмішити так, як дядько Іштван, коли був у доброму гуморі.
— Щодня заходжу в гості то до одного, то до другого кума. Потім вертаюся тихенько додому і висьорбую юшку та манну кашу на молоці, якою мене вгощає невістка Естер. Вона ніколи не знає, де я напхав своє черевце.
Він поплескав себе по великому животі. Коли дядько Іштван наївся й зігрівся, то дивно полагіднішав. Круглявий, милий, а очі під кошлатими бровами сміються, наче весною лугові квіти.
На вежі задзвонили полудень. Звук долинув через замерзлі віконця, наче з того світу. Дядько Іштван почав збиратися. Одягнув на себе просторий сіряк і поправив на голові величезну хутряну шапку, навіть блимнув оком на люстро, та було нижче його гідності, щоб насправді заглянути до нього. Потім стріпнувся і взяв добрячу пряму палицю, червону і гладку, яку личить носити сільському старості. Він буркнув щось на прощання, плюнув і подався додому.
Ми випроводили його до хвіртки й дивилися, як він побрів глибоким снігом уздовж вулиці до великої хати під черепицею.
Дітям було дуже весело, вони кидалися сніжками, а я, найстарший, зайшов до матері і сказав:
— Уже тільки три окости залишилися, мамо. Що робитимемо?
— Так, синку... Колись ще покарає його господь бог за це...
Другого дня завітав до нас ще один нежданий гість — тітка Естер. В руках тримала по кошикові. Ми зраділи. Напевно, старий дядько Іштван сказав дома, що з'їв шинку, і тепер тітка Естер не хоче залишитися винною — принесла два кошики харчів. Що ж то вона принесла?
Тітка Естер була висока на зріст, ставна жінка. Мала чорні очі й похмурий вигляд.
— Старий був тут учора?
Мати зрозуміла, що тітка прийшла не з доброю думкою, і відказала коротко:
— Був.
— Що він їв?
— Що їв? Окіст з'їв... Від дітей...
— Окіст? — скрикнула тітка Естер. — Ти дала йому окіст? Господи Ісусе! Та є в тебе серце, Ержі? Хіба не знаєш, що йому не можна їсти м'яса. Лікар заборонив.
— Він казав. Та лише тоді, коли геть увесь строщив.
— Аз чим він його їв?
— Та з чим же бо? З кукурудзяним хлібом.
— Ну, тоді йому — кінець... Та про мене! Нехай здохне ненажера... Так йому й треба...
Тітка схопила один кошик і, не зронивши й слова на прощання, кинулася з хати.
Ми не вийшли її проводжати.
А мати:
— Я не винна... Не могла ж я сказати старій людині, братові мого батька, щоб він не їв нашої шинки. Сам повинен розуміти.
Потім вона запримітила кошик, що залишила тітка Естер.
Діти, як горобці, обсіли його і вже з цікавістю заглядали досередини. Кошик був повен яєць. Я гадав, що тітка і другий кошик принесла нам, та передумала і залишила тільки один.
Мати довго дивилася на кошик з яйцями і нарешті сказала:
— Синку, тітка Естер забула тут кошик. Віднеси їй, дитино моя, а то вона сама повернеться.
Я взяв кошик, підняв. Він був важкенький. Мати добре закутала мене й вирядила до тітки.
Кошик я поцупив з великим болем у серці, прикидаючи в думці, скільки б то смачної смажені вийшло з такої сили яєць.
Під дядьковим дворищем я зупинився: боявся собак. Та жоден не показувався, і я таки наважився зайти.
І ось бачу: дядько Іштван виткнувся з-за хати в шкіряній бекеші й ледве плутає ногами, стогне, лається, обливається потом, утирає лоба, гикає й плюється. А собаки — за ним. Старий дуже мучився: очі в нього зайшли сльозами, він кректав, хапався руками за живіт і, похитуючись, лаявся. І весь час сварив та кляв собак, що слідом ходили за ним.