– Ми більше не друзі, – відповів пес і вишкірив зуби. – Я не вірю в лисячі баєчки. Ви нечувані брехуни.
– Я не брехун, – заперечив Людвіг Чотирнадцятий. – Я зовсім не хитрий.
– Хіба ти не ховався в моїй буді? – дзявкнув Максиміліан. – Ти найхитріший з лисів, кого я стрічав. Ти набагато хитріший за свого тата.
Пес обійшов клітку зусібіч і обнюхав її.
– Тепер побачимо, чи ти й справді хитрий, чи врятуєш свою руду шкуру, – мовив він. – А звідси вибратися нелегко. Мені нема чого тебе стерегти. Щасливих тобі посиденьок!
І Людвіг Чотирнадцятий зостався сам. Він заходився шукати хоч якусь дірку, але скрізь був тільки сталевий дріт. Він спробував замок на зуби, але йому тільки стало боляче.
– Я зроду звідси не виберуся, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий. – Аби я був хоч трішечки хитрий!
Він поклав голову на передні лапки й зажурився своєю неволею. Нараз почувся голосок:
– Гей, що ти робиш у моїй клітці?
Біля клітки стояла Тутта Карлсон.
– А вгадай! – огризнувся Людвіг Чотирнадцятий. – Мабуть, ти думаєш, що я граюся в піжмурки або вбираю різдвяну ялинку?
– Як ти там опинився?– допитувалася Тутта Карлсон. – Клітка ж замкнута.
– Клітка замкнулася тоді, коли в ній опинився я, – заскавулів Людвіг Чотирнадцятий. – Якщо хочеш знати, мене зачинив тут один дядько. Тепер я стану іграшкою для його дітей.
– Як можна бути таким телепнем, щоб попастися дядькові? – здивувалася Тутта Карлсон.
Якусь мить Людвіг Чотирнадцятий мовчав.
– Я думав, що то Опудало, – зніяковіло сказав він.
Тутта Карлсон засміялася.
– Твоя правда, – нарешті мовила вона. – Ти зовсім не такий хитрий, як інші лиси. Хіба можна переплутати живого дядька з Опудалом? Диво та й годі!
Людвіг Чотирнадцятий заплакав.
– Цить, – сказала Тутта Карлсон.
– Я хочу додому, – аж заходився Людвіг Чотирнадцятий. – Не хочу бути іграшкою для дітей!
Почулися людські кроки, і до клітки підійшов той дядько, що зловив Людвіга.
– Не– бійся–ціпонько, – засміявся він. – Лисеня–із–твоєї–клітки–нікуди–не–втече. Погодувати–погодую–але–не–курятиною–як–йому–заманулося.
Дядько поставив у клітку черепок із м'ясом і кістками.
– Невже ти й справді прийшов сюди через те, що закортіло курятини? – занепокоєно спитала Тутта.
Людвіг Чотирнадцятий похитав головою.
– Я йшов, щоб погратися з тобою, – мовив він. – А він мене хап і спіймав.
– Бідолашненький Людвігу! – запищала Тута Карлсон. – І все це через мене! Я визволю тебе звідси, ось побачиш. А поки що бувай!
І Тутта Карлсон зникла. Людвіг Чотирнадцятий залишився сам як палець на дядьковому подвір'ї в клітці для курчат.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Цілий ранок Людвіг Чотирнадцятий лежав у клітці й нудьгував. А після обіду закрутилося–завертілося. Повернулися від бабусі Малот і Петер тай ну дивитися на татусеву спійманку.
– Ой–гарнюще! – скрикнула Малот і хотіла погладити Людвіга Чотирнадцятого.
"Яке там гарнюще!" – подумав Людвіг Чотирнадцятий і хапнув її за руку.
– А–можна–його–на–ніч–узяти–до–себе–в–кімнату? – попросив Петер, – Він–спатиме–у–візочку–для–малотиних–ляльок.
"Отакої! – подумав Людвіг Чотирнадцятий і ще більше засумував. – Лисеня в ляльковому візочку! Сміх та й годі!" Такої ж думки, очевидно, був і дядько.
– Найкраще–лисеняті–сидіти–тут. Лісовим–звірям–у–людських–оселях–незатишно, – сказав він.
Людвігові Чотирнадцятому це здалося вельми мудрим.
– Тату–його–треба–якось–назвати, – мовив Петер.
"Я вже раз названий, та ви зроду не вгадаєте як", – подумав Людвіг Чотирнадцятий.
– Міке! – вигукнула Малот. – Гарне ім я!
Людвіг Чотирнадцятий скривився:
"Пхе, Міке! Звичайнісіньке ім'я. Людвіг у тисячу разів краще!"
– А може, Рудохвіст? – запропонував дядько.
Людвіг Чотирнадцятий дзявкнув. З нього досить уже цих дурниць. Його звати Людвіг. Людвіг! І більш ніяк!
– До–завтрашнього–ранку–ми–придумаємо–йому–по–справжньому–гарне–ім,я, – мовила Малот.
До завтрашнього ранку! Людвіг Чотирнадцятий аж похолов. Увечері він повинен бути вдома. Бо тато Ларсон розгнівається.
– Тату–а–можна–взяти–Максиміліанів–повідець–і–трохи–погуляти–з–лисеням? – спитала Малот.
Людвіг Чотирнадцятий одразу ж повеселішав. Може, коли вони гулятимуть, удається накивати п'ятами?
– Беріть, – сказав дядько. – Але–будьте–обережні. Мені–здається–що–лисеня–трохи–підступне.
Людвіг Чотирнадцятий був як шовковий. Він дозволив, щоб діти наділи на нього Максиміліанів повідець, і слухняно пішов за ними. Максиміліан лежав у своїй буді і все те бачив.
– Ага–тебе–беруть–завидки–що–у–нас–з'явився–новий–свійський–звір? – піддражнив його Петер.
Пес тільки сердито гаркнув. Людвіг Чотирнадцятий сподівався, що після прогулянки діти забудуть замкнути клітку. Але він помилився. Клітку замкнули як слід.
– Від–нас–не–втечеш, – сказала Малот."Уже–пізно–і–нам–пора–спати. А–завтра–вранці–ми–знов–прийдемо–до–тебе.
"Завтра вранці я вже буду в лісі", – подумав Людвіг Чбтирнадцятий. Але як утекти, він не знав. Та, може ж, Тутті Карлсон спаде щось на думку?
Після вечері з хати вийшла мама Петера й Малот із , чималою мискою в руках. Вона говорила повагом і виразно, тож Людвіг досить добре її розумів, навіть якщо всі слова були для нього суцільним довгим реченням:
– Будь–ласка–вечерю–для–нашого–нового–гостя–подано, – сказала вона. – Діти–дуже–хотіли–щоб–тобі–перепали–найкращі–шматки–що–ними–звичайно–ласує–Максиміліан.
Жінка знов пішла в хату, а Людвіг Чотирнадцятий відчув страшенний голод. Він уже розігнався був спробувати смачного м'яса, як до нього долинув шурхіт із–під кущика, що ріс неподалік.
– Гей, це я, – почувся писк.
Людвіг Чотирнадцятий упізнав Тутту Карлсон. Вона обережно визирнула з–за гілочки.
– Найкращих шматочків не їж, – прошепотіла Тутта Карлсон.
– Хіба вони погані? – перелякався Людвіг Чотирнадцятий. – Вони ж так смачно пахнуть!
Тутта Карлсон задріботіла зі свого сховку.
– Максиміліан на тебе сердиться, – сказала вона. – Діти про нього зовсім забули. Беруть і надівають на тебе його повідець. Ведуть тебе на прогулянку, а найгірше те, що дають тобі найкращі шматки м'яса!
– А чим я йому зараджу? – відповів Людвіг Чотирнадцятий, – Нехай сердиться на дітей.
– І все ж мені здається, що ти повинен віддати Максиміліанові ці ціматки, – сказала Тутта Карлсон.