Шмойлович мовчки розбирав на столі хірургічні інструменти, і руки його тремтіли. Курцевич так поставив питання, що одне необачне слово могло послати на вогнище Самуїла Шмойловича навіть у Польщі, де офіціально інквізиції не існувало. Адже ж він єврей, один з представників безправного народу, проти якого скеровувався при кожній лихій годині фанатизм темного люду.
"Обскураити! [339] Сліпі кроти! Раби авторитетів! — хотілося крикнути їм. — Хай гинуть Бруно, Копернік і Галілей і всі інші, що сяють в темряві поодинокими іскрами справжнього знання, але ж за ними майбутнє".
Але мовчав учений лікар, реб Самуїл Шмойлович, тому що не настав ще час, коли людина зможе говорити все, що думає, і вільно шукати знання запитливо-цікавим розумом, пізнавати одну по одній таємниці природи і будови всесвіту. Він відчував, що нема чого йому тут робити, і навіть як лікар він тут зайвий і зовсім чужий.
А Томаш Замойський побожно перехрестився і звів очі до стелі.
— Амінь. Воістину велика мудрість церкви і папи римського — земного заступника святих апостолів, непохитного в справах віри, як і сам господь.
Реб Самуїл Шмойлович склав свої блискучі інструменти, так і не оглянувши хворого. Але самолюбство було сильнішим від інстинкту самоохорони, і він раптом підвів голову і кинув Курцевичу і Ле-Куртьє:
— Ми дуже відхилися від теми, панове, — і, мабуть, з моєї вини. Але все ж таки визнайте, як лiкapi, що знання анатомії неможливе без вивчення трупів, а анатомія є підвалина медицини.
Курцевич недбало знизав плечима.
— Якщо бажаєте — так... Але я вважаю і ще раз повторюю, що розкопувати могили — неприпустимо.
Коли Шмойлович пішов, Ле-Куртьє чемно запросив Курцевича оглянути хворого, а Томаш Замойський перейшов до вітальні, де вже чекала на нього Настя. Він шанобливо дзенькнув острогами і схилився до її випещеної руки і після перших звичайних фраз спитав її:
— Пані гетьманова, певно, вже чула, що пише з Стамбула наш посол Сулішовський?
— Ні, — з несподіванки здригнулася Настя. — А що саме?
— Отже, пані не знає, що падишаха Османа забито? Він надто обурив і яничарів, і інших мешканців Стамбула своїми нічними дозорами, забороною шинкування і вимогами суворої дисципліни. Яничари забили його і аж до вечора тягали його мертве тіло по вулицях і по майданах столиці, прив'язане до кінського хвоста, потім вдерлися до Біюк-сарая і забили його жінок — доньку муфті Есаада, доньку Петрев-баші і ще якусь третю, грекиню... Яке щастя, що пані гетьманова вчасно вирвалася з цієї пастки! — додав він і не помітив, що Настя зблідла, як мрець.
— Кисмет, — пошепки виронила вона.
Але витримка й тут не залишила колишню султану Стамбула: вона запросила гостя до їдальні і довго й гоcтинно частувала його різними винами, ласощами і наїдками.
ОСТАННЯ СПРОБА
Вдень капало на сонці з дахів, кучугури снігу ставали ніздрястими і брудно-жовтими, а небо, високе і синє, — сліпучим. Білими парусниками йшли в ньому хмари, і хоч раз у раз знов починала вити й кружляти в степу хуртовина, хоча вночі й намерзли на шибках крижані пальми й ліси, а з дахів спускались скляні торочки бурульок, — вже відчувалася близькість весни.
Якось у неділю, коли Настя і челядь пішли до братської церкви, ввійшов до Сагайдачного Максимка-кобзар.
Він був у високих чоботах, у хутрянці і новій теплій шапці. Кобза висіла на ремні за плечем.
Сагайдачний здивовано зиркнув на нього.
— Прощай, батьку, — вклонився йому в ноги Максим. — Піду в Московщину.
— Куди? — здивовано перепитав Сагайдачний.
— У Московщину... У Москву, — відповів молодий кобзар і, зашарівшись, додав пошепки: — По татарочку...
Сагайдачний відповів не одразу.
— Ну, що ж, щасти тобі доля... Але подумай, Максиме: мо, краще й не шукати її?..
Максим здивовано й незрозуміло зиркнув на гетьмана, постояв з хвилину, ніби чекаючи пояснення, потім вдруге вклонився йому, подякував за хліб за сіль, побажав йому видужати — і зник.
Сагайдачний не ворухнувся, — лежав, випроставши руки на ковдрі, пестив пучками ворсу і дивився у стелю. Тихо-тихо було у всьому будинку, ніби ніхто й не дихав у його порожніх покоях.
Коли ось у передпокої почувся невиразний гомін, чиїсь настирливі, обурені й плаксиві голоси, суворе буркотіння старого козака, що вартував біля входу, потім суперечка, і раптом крізь широко розчинені двері вдерлися до спочивальні кілька козаків і дві жінки. Старий сивий козак з порубаною скронею підійшов до ліжка і став, широко розсунувши ноги.
— Що ж ти, батьку, забув за нас? — сумно й докірливо заговорив він. — До тебе, як до бога небесного, не добитися. Жене нас твоя челядь в три вирви, начеб ми й не козаки.
Сагайдачний підвівся на лікті й мовчки оглядав непроханих гостей.
— Хто ви? Звідки? Що треба? — спитав він, а серце раптом закалатало в грудях якимсь важким передчуттям.
— Та козаки ж ми, — враз загомоніли козаки. — З-під Канева.
— З-під Дубна.
— З Брацлавщини.
— Вже тиждень добиваємось до тебе: і вранці і вдень. Нема доступу.
А одна з жінок раптом заплакала і впала навколішки:
— Зглянься ж, батьку!.. Остання ти наша надія, бо женуть нас на панщину, наче хлопок, і на коноплі, і прясти, і скрізь...
— А поки чоловік з турком бився, ганяли нас на роботу пани управителі. Канчуками всі спини посписували, — підхопила друга пронизливою настирливою швидкомовкою, ніби намагалася за якусь мить виказати геть усе, що так довго і з таким болем образи нагромаджувалося в неї на ceрцi.
— Та цить вже, Одарко, — урвав її старий козак. — Не торохти, як калаталка... А ти, батьку, вислухай, бо ж пан осавул не дасть нам ради. Ані Танцюра, ані хтось інший. Адже ж ми реєстрові. Де ж це чувано, щоб нас ганяли на панщину або наших жінок?! А коли ми з походу додому прийшли — самі кістки та шкіра, сам знаєш, — так кляті старости та державці, та різні орендарі враз на нас, як та воша, накинулись: і данини давай, і роби. А в нас ще й рани не позагоювались. Та ми б їм шаблями пельки позатикали, коли б сила була... Женуть жінок та дівчат робити, а ти мовчи й дивись, ще й дякуй, що тебе з печі не тягнуть. А якщо не підеш на панщину, так іди собі геть з хати на мороз. Кажуть: "Не повиселялися до запорозьких вольностей або до крулевщизни — отже, визнали себе за послушних, за хлопів тобто. Ну й робіть".