Тоді обурений Дилавер-баша накинувся на них з загрозами:
— Я кину на Ляхистан ногайську, білогорську та буджацьку орди разом з уцілілими молдаванами. Хай мстяться й пустошать до весни вашу країну, а напровесні падишах знов упаде на вас із свіжою незліченною армією.
Жоравінський спокійно спинив розлюченого башу:
— Доля військ і країн в руці господній, а поки що турецьке військо має стільки ж підстав вважати себе за переможця, як і наше військо: обидві армії однаково втомлені боями, однаково страждають від пошесних хвороб, ран і холоду, але ми звичні до снігу й морозів, і наші коні не гинуть від них, як ваші коні й верблюди, та й у нас на батьківщині все тихо й мирно, а у вас Стамбул голодує, ще й мало не вся Мала Азія палає вогнем повстання. Отже, нема чого нас лякати фальшивими жахами, а краще припинимо перемови, і хай мечі й мушкети, списи та шаблі вирішать справу.
Дилавер-баша не чекав такої обізнаності, він враз принишк, і мирна угода була за три дні зредагована.
Ляхи віддавали Хотин Туреччині, крім того, зобов'язувалися приборкати козаків і суворо заборонити їм морські походи, а татарам — сплачувати щороку данину-харач, як сплачували за Стефана Баторія, в чому і видати туркам кількох значних заручників. Пакт про подарунки Османові вони не внесли до тексту угоди, а усно погодилися, що постійний польський посол у Стамбулі мaє їх передати Османові від імені короля.
Другого ранку в наметі Дилавер-баші зібралися молодші візири, дефтердар, нішанджі, кизляр-ага, муфті, кадіаскери, беглер-беї, валі і всі інші вельможі Туреччини. На тлі пурпурного намету чітко вирізьблювалися вибагливі складки їх чалм з пряжками і егретами, що належали їм за рангом. Білі шовкові або срібно-грезетові шуби із горностаєм, золоті гудзики і китиці, сап'янові чоботи і пояси з осипаними діамантами шаблями — все блищало й мінилося казковою розкішшю.
Безмовно й урочисто розташовувалися вони на низьких диванах, вкритих килимами. Бронзові курильниці дихали ніжними ароматами і тьмяно жевріли вугіллям у півтемряві намету, а люстра у формі обруча з підвішеними до неї на ланцюжках олійними каганцями з рожевого сердоліка тьмяно освітлювала його.
Коли всі зібралися, Дилавер-баша ляснув у долоні. Це був умовний знак: чотири чауші кинулися до суміжного намету запросити ляхів на церемонію, і за мить негри-раби відкинули запони перед Станіславом Жоравінським і Якубом Собеським.
Після урочистих і церемонних поклонів секретар великого візира прочитав текст угоди спочатку турецькою, а потім латинською мовою. Потім Дилавер-баша і Станіслав Жоравінський підписали обидва тексти і приклали до них державні печатки. Коли нішанджі упевнився, що запашний сірійський сургуч захолов, всі знов посідали на свої місця і великий візир сказав коротеньку промову, вітаючи всіх присутніх із закінченням війни, потім звернувся до каймакама [327], представника кримського хана:
— Я наказав тобі бути присутнім при підписанні пакту з Ляхистаном, щоб ти був добре на ньому обізнаний. Ім'ям падишаховим, перед яким твій хан є порох, ти оповістиш Джані-бега Герай-хана, що ми забороняємо йому порушувати кордони віднині дружнього нам Ляхистану, і якщо хан твій або будь-який бей порушать волю Османову, твій хан не тільки буде позбавлений влади, але його скарають, як зрадника.
Навколішках вислухав каймакам слова Дилавер-баші і, припавши обличчям до пухнастих килимів, ледве чутно простогнав у відповідь:
— Але ж, правице володаря трьох суходолів, адже ж межі Татарщини проходять зеленою пустинею вздовж річки Синя Вода... Адже ж козаки самі порушують наші кордони...
— Тобі кажуть не за козаків, а про те, що не можна порушувати миру з Ляхистаном. Чув? — гостро урвав його Дилавер-баша. — Ти мусиш виконувати волю Османа, а не базікати про те, що не стосується до нашого пакту.
І, відвернувшись від простертого на килимі каймакама, чемно заговорив з Жоравінським.
Аджем-оглани вже вносили келехи з різьбленого оніксу і халцедону і велику теракотову амфору [328] запашного шербету. Спритно й беззвучно виповнили вони келехи, і всі випили їх за щасливе завершення і тривкість миру між обома країнами.
Верхи вирушили потім польські посли до Османового намету.
Султан сидів на низькому дивані, схрестивши ноги, обкладений коштовними подушками в перлах. За ним, на стіні, висів його спис і два луки з сагайдаками, а під списом — меч династії Османів, ознака державної влади.
Нерухомий сидів Осман і нічим не виявляв ані привіту, ані цікавості до послів. Орлиний ніс його, смугляве обличчя, велике відкрите чоло, м'яко перев'язане чалмою, і гордовитий погляд вразив Жоравінського. Він знав, що падишахові двадцятий рік, але лише ріденька, ледве помітна борідка свідчила про його молодість.
Вельможі й візири, які нещодавно вітали польських послів у Дилавер-баші, тепер оточували свого володаря, покірливо і шанобливо схиливши голови і схрестивши руки на грудях.
За турецьким звичаєм, польські посли мусили схилити перед падишахом коліна і поцілувати край його одягу. Вони спочатку тричі вклонилися йому по-європейському, а вже потім виконали турецький звичай і передали Дилавер-баші грамоту Любомирського. Він простерся перед падишахом чолом до землі і поклав грамоту собі на голову, потім дав Жоравінському слово.
Недовго промовляв Жоравінський. Від імені Речі Посполитої урочисто поклявся він свято дотримуватися умов пакту, потім підніс Османові кілька коштовних шабель і мушкетів.
— Ми добре знаємо, — казав він, — що в тебе, володарю Півдня і Сходу безліч золота і коштовних речей, але тут, на війні, нема в нас з собою скарбів, гідних твоєї величі; проте там, де годиться лише цікавитися зброєю, ми даруємо тобі зброю, якою билися за нашу батьківщину і честь — даруємо як нашому новому спільникові і приятелеві нашого короля і сподіваємось, що віднині ця зброя дасть тобі перемогу у борьбі з нашими спільними ворогами.
Вночі обидва війська святкували свою перемогу. Десятками тисяч огнів блищав і мінився турецький стан. Верхи нaмeтiв і їх контурні лінії були висаджені запаленими свічками і барвистими каганцями. Музика, співи, святкова стрілянина не вщухали аж до світанку і заглушали стогін поранених і хворих, брязкіт кайданів, ридання бранців і виття шакалів, що розривали могили похованих на бойовищі.