І того ж вечора свати принесли весь агарлик [56], і знов обдарувала їх наречена — кого кисетом своєї роботи, кого рушником або навіть сорочкою, а коли свати пішли, розподілила поміж подружками надіслані свекрухою ласощі. Субан дістала цілу тарілку халви і мигдалевого печива і, ласуючи в кутку, пригадала Меметку, з яким було б так весело цього дня.
Ввечері прийшла запрошена тарджі-кадим [57], весільна кравчиха, — покроїти шлюбне вбрання нареченій. Шість улюблених подружок Медже взялися до роботи і не вийшли з її саклі, поки не дошили весільної сукні. Горпина теж була тут і вже хотіла викинути окрайки, коли дівчата зняли галас:
— Стій, стій, Горпіне, що ти робиш?!
— А нащо вам окрайки? — здивувалася вона.
— Ось побачиш.
І, не пояснюючи, в чому річ, стали шити з більших окрайків подушку і замість пуху чи пера поклали в неї чоловічу сорочку і чепурний вишиваний рушник.
— А далі що? — зацікавилась Горпина.
— Побачиш, — лукаво підморгували дівчата.
І другого дня, у суботу, розпочався складний весільний ритуал, повний старовинних звичаїв, прикмет та символіки, таких же непорушних, як молитви мули та азан муедзинів.
Два дні місили тісто і з піснями пекли чебуреки, листкові пироги з рижем і сухими фруктами, медову баклаву, веклят і сарич, смажили мигдаль та горіхи в меду, пекли халву та варили шербети.
А на третій день, у понеділок, не встигли жінки прибрати і оздобити по-святковому саклю, як вихором примчала Субан:
— Ідуть! Ідуть! — кричала вона з порога, стрибаючи від хвилювання то на одній, то на другій ніжці.
Це наближалася сестра Ібрагімова, так звана весільна сагдич [58]. В одній руці тримала вона батіг, пов'язаний шаллю, в другій — запалену воскову свічку. За нею йшли парами сваха і родички Ібрагіма, музики і гості.
Шафіге привітала їх на порозі разом з Медже. Жінки увійшли до прибраної саклі. Випивши кави з різними ласощами, вони налили окропу в срібний саган, позичений у Вехбі-бакана, вкинули в нього хну і золоту і срібну монету, надіслані Ібрагімом, а коли фарба прохолола, запалили воскові свічки, вишикувалися у дві шереги і заспівали весільної пісні:
Не плач, красуне-наречена:
Вже хною виповнен саган.
І ось з весільними свічками
Тобі бажаєм ми талан, —
забринів міцний голос Міріам, улюбленої подружки Медже.
Не тьмар свої блакитні очі,
Росою сліз не розсипай.
Не плач; красуне-наречена,
В долонях очі не ховай, —
хором підхопили дівчата.
Вітаєм з хною наречену,
Зі щастям вічно молодим.
Хай догорить твій сум з свічками,
Розтане, як прозорий дим, —
лунало високе сопрано Міріам.
І хор підхопив рокітливо і ніжно:
Не тьмар свої блакитні очі,
Росою сліз не розсипай.
Не плач, красуне-наречена,
Очей в долонях не ховай.
І почасти схвильована урочистим і зворушливим обрядом, почасти тому, що цього вимагає звичай, заплакала Медже, вступаючи на невідому путь, де поруч із дорогим їй Ібрагімом стояла грізна свекруха і грати гарему.
Хтось розплітав їй коси, розчісував срібним гребінцем, а схвильована Шафіге виловила з хни Ібрагімові гроші і нахилилася до Медже.
— Аллах тебе благословить, моя синьоока, — сказала вона і поклала їй обидві монети на голову.
Медже ридала.
— Не плач, тіточко Медже, — кинулася до неї Субан, і підборіддя її затремтіло. — Я подарую тобі білу ангорську кицьку, а бабуся Тайфіде каже, що біла кицька приносить щастя.
Медже всміхнулася крізь сльози і поклала голову на подушку, а дівчата почали фарбувати їй волосся, приказуючи:
— Ну й Субан! А ми й забули за кицьку! Яке ж без, кицьки щастя!
І коли чорні коси Медже почали вилискувати темною бронзою, дівчата вмокнули у хну свої пальці і приказали за звичаєм:
— Аллах, допоможи, щоб надійшла і наша черга.
Обряд був закінчений. Шафіге вилила фарбу і тричі стукнула у вікно. І в ту ж мить заспівали за вікном семиcтруннi сази [59] і кімане, зарокотіли турецькі барабани та бубни, заспівали гірські дудки й зурни. І закружляли дівчата у веселому танку, забриніли дукатами і намистами, зашаруділи новими шальварами, розвиваючи у повітрі прозорий туман весільних серпанків.
Танцювали поодинці або парами. Іноді спліталися в коло, наче в барвистий вінок, але жодний чоловік не переступив їх порога, не закружляв із ними у веселому танку. Навіть Ібрагім не прийшов на цей дівич-вечір, бо наречений уперше бачить свою дружину після шлюбу в своєму домі, і що багатше і шляхетніше майбутнє подружжя, то суворіше дотримується воно звичаю.
Коли б Медже була мурзачкою або купецькою донькою, ніколи б не знала вона, кому віддають її родичі. І не один раз дякувала вона долі за те, що народилася серед кара-татар, у рибальській родині, і кохає свого нареченого.
У Ібрагіма теж готувалися до весілля. Два дні смажили, пекли і варили хитромудрі страви і ласощі, а в неділю, опівдні, по-святковому прибрали і оздобили саклю. Тоді зібралися до Ібрагіма друзі і товариші на його парубоч-вечір.
З веселими співами мололи парубки каву для весільного бенкету, пили бузу і шербети [60], курили і танцювали. Допізна затяглася вечірка. А на ранок послав Ібрагім музик і свах до нареченої — пофарбувати хною її коси.
У вівторок і в середу в обох саклях було шумно і весела. Халва, мастика і баклава не сходили з столів. Кожен міг прийти помилуватися посагом, потанцювати під веселу музику, поласувати, випити і побажати молодому і молодій щастя й здоров'я.
Але в веселому гомоні й метушні Шафіге відчувала себе осиротілою. Скеміло їй серце за Медже. Вона зжилася з нею, полюбила свою дзвінкоголосу зовицю і з болем думала, як тихо і порожньо стане в саклі, коли піде з неї Медже.
Настав четвер, головний день весілля. Зранку сакля Ахметова виповнилася гамоном. На уквітчаній мажарі приїхав від Ібрагіма весільний кухар з хлібом-сіллю, з торбинкою рижу, вінком цибулі, величезним ополоником і гострим ножем.
Випивши каву і викуривши наргіле, кухар підперезався чистим фартухом і почав різати і білувати баранів і варити рижову юшку та інші страви весільного обіду.
Наближався південь. Ось-ось мали з'явитися рипучі гарби сватів з векілем [61] і свідками шлюбного запису. Після азану молодь зібралася біля воріт, чекаючи на поїжджан. Але тихо-тихо було на стрімких вуличках Чабан-Таша, залитих сліпучим сонцем. Тільки в кухні лунав стук ножів ретельного кухаря та на даху тихо туркотіли голуби, роздимаючи перламутрові вола.