І стане у маєтку пана безладдя і гидота запустіння. Та й важко і сумно буде пану в порожніх покоях, на самоті з своїми думками... Кожна дрібниця буде нагадувати йому минуле і роз'ятрювати незагоєну рану.
— Так що ж мені робити? — ніби прокинувся Горленко.
— Виїхати, пане. Від спогадів, від пліток, від натяків і жартів. Саме сьогодні говорили ми про це з вельможним паном... Пан Потоцький має намір пересунути своє військо на південь, до Кам'янця. Як кам'янецький староста, він не може байдуже спостерігати, що Туреччина готується до війни. А ці лотри [52] запорожці знов пішли у Чорне море і невідомо, куди зараз прямують вони. Якщо до Стамбула — війна неминуча, і війна жорстока і нерівна — мабуть, загибель нашої коханої ойчизни. Зрозуміло, вельможний пан не бажає опинитися беззбройним перед вогнем. Він не забув свого полону і поразки у Молдавщині. Та й турки вдруге його не помилують. Отже, пан полковник має незабаром дістати наказ виступити до Кам'янця з усім своїм полком... І доведеться йому кинути напризволяще свої Хутірці...
— Але дозвольте, пане... Яке відношення?.. — урвав Горленко.
— Зараз пан все зрозуміє, — жестом заспокоїв його лихвар. — Відношення найпростіше. Певно, в пана полковника не вистачає готівки розрахуватися зі мною? Отже, я пропоную пану шляхетську справу: хай пан дасть мені в посесію свою маєтність. Вона межує з моїми власними грунтами, і тому, лише тому, наважуюся я взяти на себе цю важку і некорисну справу. Таким чином, сплата за посесію скасує борг пана полковника, тому що я виключно з співчуття до горя пана згоджуюся на таку шалену ціну, як сімсот флоринів. І нема чого пану сушити собі голову, де і як здобути грошей, і гасати з маєтку до маєтку під зливою жартів і глузливих запитань, бо вже сьогодні про вашу розлуку довідалося все околишнє панство, і пан не зможе кроку ступити без удаваних уболівань і погано прихованого глузування. Пан зможе виїхати хоча б позавтра, підписавши зі мною у Вінницькому суді орендну угоду. Пану навіть не доведеться підшукувати людину, якій залишити своє господарство. Нема про що говорити і з вельможним паном. Не думаю, щоб така розмова дуже всміхалася пану полковнику, бо ж вельможний пан — людина весела і любить пожартувати з такої пікантної ситуації. І взагалі... До речі, наказ про виступ пана полковника з його полком вже підписано... Я допіру бачив його у вельможного пана... Можливо, що він вже чекає на пана в його спорожнілому кублі.
Горленко слухав мовчки і в'яло. Ах, все одно!.. Аби піти якнайдалі, заховатися від глуму і жартів, поговору та пересудів, терпку гіркість яких дав йому ковтнути старий лихвар. Яке щастя цей несподіваний похід! Проте скрізь будуть люди: від своїх козаків теж не відчепишся... Чи не краще — просто додому і, без вагань і довгих думок, загнати собі в серце кулю?!
— Так ось, пане полковнику. Вирішуйте. Справа корисна, чиста, шляхетна. Одним ударом пан розрубає всі вузли і всі перешкоди. Зараз пан втомився і надто розхвилювався, але є час подумати. Позавтра ми побачимось у земському суді: там пан зможе разом прочитати позов пані Горленкової, а я даю пану слово честі, що до нишпорної години не подам позикових листів до суду. Але попереджую: в разі, коли пан полковник спізниться або не з'явиться...
— Добре, я подумаю, — підвівся Горленко. — Позавтра матимете мою відповідь.
Одутлий, блідий, стояв він перед лихварем з глибокою зморшкою проміж бровами і здававсь мало не старою людиною.
— Ну, то й добре. Ну, то й гаразд, — швидкомовкою заговорив Доліва. — Хай тільки пан полковник не бере до серця свого горя. Кожному з нас життя — не путь, всипана трояндами. Треба бути героєм і воїном і не гинути через зрадливу жінку, навіть прекрасну, як Олена Троянська.
Він тричі ляснув у долоні і додав, коли заспаний Стасик вирізьбився на порозі:
— На добраніч, пане. Бажаю пану забути уві сні про сумну дійсність і принаймні побачити себе з булавою пана коронного гетьмана.
Але тільки замовкли за дверима важкі кроки і дзенькіт острог, вираз удаваного співчуття збіг з обличчя Доліви-Ясенського. Відсапуючись, опустився він у крісло і злісно і нервово стиснув пальці, начеб щось розчавив у них.
— От нахаба! — прорипів він. — Ще загрожує мені доносами! От клятий хлоп! А тепер він і носа не суне до палацу, бо такі хами більш за все бояться тлуму і жартів...
Доліва-Ясенський відкинувся на спинку крісла, і зловтішна посмішка розтягла його тонкі губи з гнилими пеньками зубів, а очі нишпорили десь під стелею, підраховуючи майбутні прибутки.
Під стелею розгорталася драма. Прокинувшись від світла, якась муха заплуталася у тонку мережу павутиння. Хвилин з десять вона дзижчала і билася в її липких вічках, а павук стежив за нею, чорний, волохатий, з колінчастими гачкуватими лапами, і терпляче очікував, коли вона змориться, і тоді раптом накинувся на свою жертву.
Доліва-Ясенськии розреготався, і різко, рипляче звучав його регіт у порожній кімнаті:
— Молодець! Так їй і треба!
У старовинних мідних шандалах обпливали лойові свічки. Крізь погано припасовані вікна тягло осінньою вогкістю; тремтіли золоті списики вогнів. По стінах і стелі сірим лахміттям гойдалися тіні, і ледве чутно дзижчала муха у гострих щелепах павука.
У Вінниці було шумно і людно. Михайлівські рочки ще не розпочалися, але позивачі з'їжджалися натовпами. Відкрили залізні скрині, де від рочків до рочків переховуються земські книги, і шляхта вписувала до них свої заповіти, вінові записи, угоди, дарчі акти, доручення, позикові листи та скарги, щоб за ними вчинити судові справи.
Зранку біля судової ізби вирувала юрба. Шляхта приїжджала на рочки з свідками, сусідами, приятелями та челяддю з бідних підпанків. У вільний час вони тинялися у суді, на торгу, біля яток та крамниць і накуповували собі і родині зимового одягу, взуття, заморського вина, прянощів, зброї та різних оздоб. А ввечері гриміла музика в воєводиному та у старостиному палацах, лився венгржин [53] і мед із зелених, вкритих цвіллю пляшок а на картярських столах дзенькало та блищало золото, здобуте потом і м'язами хлопства.
Доліва-Ясенський приїхав до Вінниці напередодні, у присмерках. Він захопив з собою трьох підпанків, ледарів та базікал і дорогою розповів їм про втечу пані Горленкової, оздобивши своє оповідання різними гостри подробицями.