Гюль-Хуррем закушує губи від обурення. Так ось яка гадюка, оця рабиня! Кинути б її у лантусі в Босфор, а не пускати до султанського палацу.
А дівчина не помічає нічого. Минуле стоїть у неї перед очима, моторошне й криваве. Хіба вона може щось помічати, розповідаючи пережите! І вона говорить, говорить, не в силі зупинитися, як самотня, зацькована людина, що надто довго мовчала про свій біль.
— Іноді приносили вони здобич. А іноді тільки поранених і одяг забитих. Так минула зима, літо і ще зима. І раптом пішла чутка, що вирушив проти нас сам великий візир Мурад-баша. Факр-ед-Дін відступив. Військо наше мужньо билося з візиром, але щоразу тануло в боях. Мурад-баша все наближався. То там, то тут палали заграви вночі. Далеко видно їх у горах... Тоді наші верховинці засіли у міжгір'ї, над прірвою. Це було єдине місце, де жменька сміливих могла перетяти путь цілому війську. От як корки затуляють горло пляшкам. А ми сиділи, молилися і розуміли, що це або загибель, або порятунок. Десять днів не було звісток. І ось прибіг хлопчик-чабан і каже, що наших побито. Аллах, що тут було!.. Одні кинулися тікати, а інші ховали у печери останнє. А старі діди та найсміливіші жінки почали вигострювати ножі, щоб зустріти ворога. Опівдні почали повертатися наші — голодні, скривавлені. Все загинуло. Ворог оточив наші гори кільцем. Три дні відбивалися ми у нашому таборі, і кінець кінцем вдерлися до нас яничари, а за ними сам старий візир.
Недурно називають його копачем колодязів: він виправдав своє прізвисько. Коли замовкли останні постріли, поставили йому намет, а перед наметом почали копати колодязь. Ми здивувалися: адже ж скільки не рий, хоч аж до самого пекла, не буде у скелі води. Та не для води копав його старий візир. Коли колодязь був готовий, пригнали бранців, а нас, жінок та дітей, поставили поруч. І почали смертну кару. Чоловікам рубали голови і скидали перед наметом, а тулуби кидали до колодязя. Був у мене маленький брат. Я виняньчила його у горах, після смерті матері. Побачив він батька і кинувся з плачем до стратенців, вчепився в батька, захищав його тільцем своїм. А ми ридали, вили, як собаки, напіврозчавлені гарбою. І ось надійшла батькова черга. Кат відтяв йому голову, кинули тулуб у колодязь, а брат схопив батькову голову і з плачем побіг геть. Впіймали хлопчика, привели до Мурад-баші. Старий був баша, кістлявий, і борода аж до пояса. "Як ти потрапив до бунтівників?" питає. А брат: "3 голоду", каже. "А що робив твій батько?" — "Грав на дербуці та пісень співав". — "Ага! — всміхнувся Мурад, — запалював бунтівників, кликав піснями до перемоги! Волю вихваляв! Ну, то й іди і ти туди, де твій батько". І наказав катам скарати дитину. Але кати відмовилися. Покликав Мурад яничарів: "Рубайте йому голову, — каже, — бо серце його повне отрути і ворожості до падишаха". Відмовилися і яничари. "Ми, — кажуть, — солдати, а не кати, а дітей навіть хижаки не чіпають". Не підвелася рука на дитину і в аджем-огланів, бо ж кожен з них пам'ятає, як взяли його силоміць від батьків до султанського палацу. Тоді Мурад схопив дитину руками, кістлявими, як шулікові пазури, задушив і кинув у колодязь, повний ще теплих трупів.
Дівчина вся тремтіла. Руки конвульсивно стискалися і розтискалися, наче хотіла вона задушити старого дітогубця. Настя мовчки смикала китицю від свого пояса. Оповідання дівчини збентежило її, разом з жалем і співчуттям кипіла в ній злість на цей жаль і сором за власну долю.
— А що зробили з жінками? — спитала вона, аби урвати мовчання.
— Нас віддали яничарам. Сутеніло, коли закінчили кару. Мене розв'язали, і в темряві я втекла. Гори я знала, як свою саклю. До світанку добігла я до гірського селища. Там жила моя старенька бабуся. Три роки прожила я із нею, а потім, коли і до них добралися мудири з податками, довелося бабусі продати мене. Бідні люди завжди продають дівчат під скрутну годину, — додала вона і важко зітхнула.
Обоє довго мовчали. Настя підвелася, причепурила зачіску і серпанок і поклала руку дівчині на плече: — Нікому не розповідай того, що зараз казала. Чуєш? Жодній душі! Я падишахова дружина. Тобі буде тут добре. Поживи. Заспокойся. А там побачимо.
Дівчина відсахнулася з жахом, затулила очі руками і так стояла, аж поки Гюль-Хуррем не зникла за поворотом.
Того ж дня з'явилася до палацу Назлі-ханум. Плутаючи язиком, белькотіла вона щось улесливе і лізла до Насті з огидними обіймами і поцілунками, потім одразу почала просити за якихось вельмож.
І раптом вибухнула Настя:
— Не проситиму ні за кого ані зараз, ані згодом! Докучай сама падишахові, але не вплутуй мене у свої справи, — гостро відповіла вона, звільняючись від обіймів старої.
— Я... як-к-то?! — виструнчилася стара. — Т-ти м-моя донька!.. Я наказую тобі!.. Ти скажеш с-своєму ч-чоловікові, щоб він...
— І не подумаю! Я тобі не рабиня, а цариця Стамбула.
Назлі-ханум довго мовчала, дивилася на неї одним мертвим оком, а другим — живим, повним, гніву та обурення.
— Д-доб-бре! — просичала вона нарешті. — Я проклинаю тебе, гадюко, вигріта на моєму серці! І син твій ніколи не буде султаном Стамбула, і інша заступить тебе на султанському ліжку.
— Побачимо! — тріпнула головою Настя. — Мо, й буде інакше!
Стара щось хотіла додати, але їй відібрало мову. Рухом покликала вона рабинь і наказала нести себе до каїка.
— Шкода, що ти не стрималася, господине, — похитав головою Гасан, коли килимова запона впала за старою Назлі. — Вона отрутна, як павук-каракурт з далекого степу Узбекистану, а кизляр-ага її приятель і одвічний порадник.
— А що вони мені можуть зробити?! — презирливо фиркнула Гюль-Хуррем. — Кохання падишахове — найміцніше передмур'я, а за півроку в мене буде дитина. Я відчуваю, знаю, що це буде син. А хто зможе суперничати з матір'ю майбутнього падишаха?
— Майбутнє заховано в серці аллаха, господине. Спитай астрологів мечеті Селіміє, старого дервіша Тхаліб-ефенді та інших. Хай прочитають вони книгу зір. Навряд чи дитина твоя колись опережеться мечем предків у мечеті Еюба.
Тон Гасана серйозний і навіть суворий. Та й не насмілився б він жартувати такими речами. Хоч яка певна у собі Гюль-Хуррем, але мимовільний холод війнув їй в обличчя, здуваючи червінь з її щік.