Золоту торбину поставили на маленький столик на краю підвищення так, щоб усі могли її бачити. Більшість присутніх розглядала торбину, згораючи від заздрощів, пускаючи слину від заздрощів, сумуючи від заздрощів. Меншість, що складалася з дев’ятнадцяти подружжів, поглядала на неї ніжно, по-хазяйському, а чоловіча половина цієї меншості повторювала подумки зворушливі слова подяки, що їх вона мала незабаром експромтом виголосити у відповідь на оплески та поздоровлення всієї зали. Вони раз у раз виймали з жилетної кишені папірця й потай заглядали в нього, щоб освіжити свій експромт у пам’яті.
Присутні, як то водиться, перемовлялися між собою,– адже без цього не обійдешся. Однак, тільки-но превелебний містер Берджес підвівся з місця й поклав руку на торбину, в залі запала цілковита тиша. Містер Берджес ознайомив збори з цікавою історією торбини, потім дуже тепло заговорив про ту цілком заслужену репутацію, що Гедліберг давно здобув собі своєю бездоганною чесністю, якою він має повне право пишатися.
– Ця репутація,– вів далі містер Берджес,– наш справжній скарб, що волею провидіння незмірно виріс у ціні, бо недавні події принесли Гедлібергу широку славу, прикували до нього погляди всієї Америки і, сподіваймося, зроблять його ім’я на віки вічні символом непідкупності. (Оплески). Хто ж буде оберігачем цього неоціненного скарбу? Вся наша громада? Ні! Відповідальність має бути персональна, а не загальна. Віднині кожен з вас берегтиме наш скарб і нестиме персональну відповідальність за його цілісність. Чи виправдаєте ви – нехай кожен скаже за себе – це високе довір’я? (Бурхливе: "Виправдаємо!") Тоді все гаразд. Заповідайте ж свій обов’язок своїм дітям і дітям дітей ваших. Тепер чеснота ваша бездоганна – подбайте ж про те, щоб вона лишилася бездоганною й надалі. Тепер немає серед вас людини, яка, піддавшись злій намові, простягла б руку до чужого цента. Не позбавляйте ж себе духовної краси! ("Ні! Ні!") Тут не слід порівнювати наше місто з іншими містами, які часто ставляться до нас неприязно. У них – одні звичаї, у нас – інші. Тож задовольнімося своєю долею. (Оплески). Я закінчую. Ось тут, під моєю рукою ви бачите красномовне свідчення ваших заслуг. Воно походить від чужинця, і завдяки йому про наші заслуги почує тепер увесь світ. Ми не знаємо, хто він, але від вашого імені, друзі мої, я висловлюю йому подяку і прошу підтримати мене.
Весь зал підвівся, як один чоловік, і стіни здригнулися від грому вітальних вигуків. Потім усі знову посідали на свої місця, а містер Берджес витяг із кишені сурдута конверт. Присутні, затамувавши подих, стежили, як він розпечатав його і витяг звідти аркуш паперу. Поволі й виразно містер Берджес прочитав те, що там було написано, а зала зачудовано вслухалася в цей таємничий документ, кожне слово якого було на вагу золота:
– Я сказав нещасному чужинцеві таке: "Ви не така вже погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись"".– І, прочитавши це, Берджес повів далі: – Зараз ми дізнаємось, чи збігається зміст оголошеної записки з тією, що в торбині. А коли це так – в чому я не маю ніякого сумніву,– то торбина з золотом перейде у власність нашого співгромадянина, який віднині правитиме в очах нації за символ чесноти, що принесла місту Гедлібергові всенародну славу... Містера Білсона!
Публіка вже приготувалася вибухнути громом оплесків, але замість того заціпеніла, ніби спаралізована. Мить-другу в залі стояла глибока тиша, потім по лавах пробіг шепіт. Розрізнити можна було приблизно таке:
– Білсон? Ну, це вже занадто! Двадцять доларів чужинцеві чи й будь-кому, і щоб таке зробив Білсон? Розкажіть про це своєму батькові!
Але тут у зборів знову забило дух від несподіванки: виявилося, що водночас із дияконом Білсоном, який стояв, смиренно схиливши голову, в одному кінці зали – в другому кінці в такій самій позі стояв Вілсон. На якусь мить у залі запанувала розгублена мовчанка. Спантеличені були всі, а дев’ятнадцятеро пар, крім того, ще й обурювалися.
Білсон і Вілсон обернулися й оглянули один одного від голови до п’ят. Білсон ущипливо запитав:
– Чому, власне, встали ви, містере Вілсоне?
– Тому, що маю на це право. А може, ви зробите таку ласку й поясните, чому встали ви?
– З величезним задоволенням. Тому, що то була моя записка.
– Зухвала брехня! Її написав я!
Тут уже заціпенів сам превелебний містер Берджес. Він ошелешено переводив погляд з обличчя на обличчя і, видимо, не знав, як повестися. Присутні зовсім розгубилися. Раптом адвокат Вілсон сказав:
– Я прошу голову оголосити підпис під цією запискою.
Голова опам’ятався й прочитав:
– Джон Вортон Білсон.
– То як? – вигукнув Білсон.– Що ви на це скажете? Як поясните ви своє самозванство й цим зборам, що їх ви так образили?
– Пояснень не діждетеся, сер! Я привселюдно звинувачую вас у тому, що ви викрали мою записку у містера Берджеса, зняли з неї копію й приклали свого підписа. Інакше вам не пощастило б дізнатись про ці слова. Крім мене, їх ніхто не знає – жодна людина!
Становище ставало скандальним. Всі з жалем побачили, що стенографи черкають, мов божевільні. Чути було голоси: "До порядку! До порядку!" Містер Берджес постукав молоточком по столі й сказав:
– Не забуваймо про чемність! Виникло явне непорозуміння, та й годі. Якщо містер Вілсон давав мені листа – а тепер я пригадую, що так воно й було,– значить, лист у мене.
Він вийняв з кишені ще одного конверта, розпечатав його, перечитав записку й кілька хвилин мовчав, не приховуючи свого подиву й занепокоєння. Тоді машинально розвів руками, хотів щось сказати й запнувся на півслові. Почулися крики:
– Читайте вголос, вголос! Що там написано?
І тоді Берджес почав, насилу повертаючи язиком, ніби вві сні.
– "Я сказав нещасному чужинцеві таке: "Ви не така погана людина. (Всі здивовано втупилися очима в Берджеса). Ідіть і спробуйте виправитись". (Шепіт: "Дивовижно! Що це означає?") Внизу підпис,– сказав голова,– Терлоу Дж. Вілсон.
– Ось бачите! – вигукнув Вілсон.– Тепер усе ясно. Я так і знав, що мою записку було вкрадено!
– Вкрадено?! – заволав Білсон. – Я вам покажу, як мене...
Голова. Спокійно, панове, спокійно! Сідайте обидва, прошу вас!