ЛЮДИНА, ЩО СПОКУСИЛА ГЕДЛІБЕРГ
I
Це сталося багато років тому. Гедліберг мав репутацію найчеснішого, найбездоганнішого міста у всій окрузі. Він зберігав за собою цю бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити себе, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці, і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того, з шляху підростаючої молоді усували всі спокуси, щоб чесність молодих людей могла міцніти, гартуватись і входити їм у плоть та кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і кпили з нього, називали його гордість чванством. Але вони не могли не погоджуватися, що Гедліберг – справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедлібергу – це найкраща рекомендація кожному молодикові, що покинув рідне місто в пошуках вигідної посади десь на чужині.
Аж ось якось Гедлібергові не пощастило: він скривдив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і, напевне, не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова і його мало обходило, що саме про нього думають інші. Проте цього разу слід було б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Провівши весь наступний рік у мандрівках, він не забув заподіяної йому кривди і кожної вільної хвилини тільки й думав, як віддячити своїм кривдникам. Багато планів народжувалося у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного – розмаху. Найскромніший з них міг би згубити десятки людей, але мстивець намагався придумати такий план, який охопив би весь Гедліберг так, щоб ніхто з його мешканців не уникнув спільної кари. І ось, коли, нарешті, на думку йому спала блискуча ідея, все його єство запалало злим торжеством, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план.
"Так,– думав він,– отак я й зроблю: я спокушу все місто!"
Минуло півроку, і цей чоловік з’явився в Гедлібергу і годині о десятій вечора під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку. Він вийняв із візка торбину, взяв її на плече і, пройшовши двором, постукав у двері. Жіночий голос відповів йому:
– Прошу!
Чоловік зайшов, поставив свою торбину біля залізної грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі "Місіонерського вісника".
– Будь ласка, не підводьтеся, пані. Можете не турбуватись. Отак... тепер вона буде в цілковитій безпеці, ніхто не знатиме, що вона тут. Можу я побачити вашого чоловіка, пані?
– Ні, він поїхав до Брікстона і, можливо, не повернеться до ранку.
– Ну що ж, це не біда. Я просто хочу залишити йому цю торбину, пані, з тим, щоб він передав її законному власникові, коли його розшукають. Я тут чужий, ваш чоловік мене не знає. Я заїхав до Гедліберга сьогодні ввечері виключно для того, щоб виконати обов’язок, що вже давно не дає мені спокою. Тепер моє завдання виконано, я поїду звідси вдоволений й навіть гордий, і ви мене більше ніколи не побачите. До торбини прикладено листа, з якого ви все зрозумієте. На добраніч, пані!
Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він вийшов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до торбини і взяла лист. Він починався так:
"Прошу відшукати законного власника через газету або в приватному порядку. Обидва способи годяться. В цій торбині лежать золоті монети загальною вагою в сто шістдесят фунтів чотири унції…"
– Господи боже, а двері ж не замкнено!
Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і зупинилася посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Часинку вона прислухалася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості що пожирала її, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:
"Я чужинець, цими днями я повертаюсь на свою батьківщину й залишуся там назавжди. Мені хочеться віддячити Америці за все, що вона мені дала, поки я жив під захистом її прапора. А одному з її громадян – мешканцю міста Гедліберга – я особливо вдячний за його велику доброчинність, коли він зарятував мене років зо два тому. Вірніше, дві великі доброчинності. Зараз я все поясню.
Я був картярем. Підкреслюю – був картярем, котрий програвся вщент. Я потрапив до вашого міста вночі, голодний, без цента в кишені, й попросив милостині – в темряві, бо жебрати завидна мені було соромно. Я не помилився, звернувшись до цього чоловіка. Він дав мені двадцять доларів – інакше кажучи, він урятував мені життя. І не тільки життя, а й ціле багатство, бо ці гроші дали мені великий виграш за картярським столом. А його слова, звернені до мене, я пам’ятаю досі. Вони вразили мене і, подолавши, врятували рештки моїх чеснот: з картами тепер покінчено. Я не маю жодного уявлення про те, хто був мій благодійник, але мені хочеться, щоб його розшукали й передали йому ці гроші. Нехай він вчинить з ними, що йому завгодно: роздасть, викине геть, залишить собі. В такий спосіб я хочу висловити йому свою подяку. Якби мені змога затриматися тут, я розшукав би його сам, але він і так знайдеться. Гедліберг – чесне місто, непідкупне місто, і я знаю, що на нього можна сміливо покластися. Особу потрібної мені людини ви встановите з тих слів, з якими вона звернулася до мене. Я певен, що вони ще не зітерлися у його пам’яті.
План мій такий: коли ви вважатимете за краще здобути довідки приватним способом, воля ваша; сповістіть тоді зміст цього листа, кому вважатимете за потрібне. Коли обрана вами людина відповість: "Так, то був я, і я сказав те-то й те-то",– перевірте його. Розв’яжіть спершу торбину і вийміть звідти запечатаний конверт, де знайдете записку із словами мого доброчинця. Коли ці слова відповідатимуть тим, які вам повідомить ваш кандидат,– без дальших розпитувань віддайте йому гроші, бо це, безперечно, і є та сама людина.
Але коли ви вважатимете за краще надати справі розголосу, опублікуйте мого листа у місцевій газеті з такими вказівками: рівно через тридцять днів, рахуючи від сьогоднішнього дня (тобто в п’ятницю) претендент має з’явитися до міської управи о восьмій годині вечора і вручити запечатаний конверт з такими словами превелебному містерові Берджесу (якщо той захоче взяти участь у цій справі). Нехай містер Берджес тут-таки зламає печать на торбині, розкриє її й перевірить правильність повідомлених слів. Коли слова збігатимуться, передайте гроші разом з моєю щирою подякою опізнаній таким чином людині, що вділила мені від добрості своєї".