— Так, але ми повинні бути вимогливими до себе.
— Ви жартуєте? — Вона ступила крок до мене.— Ні? Я цього від вас не сподівалась. Вчора думала про смерть, а нині мені захотілося щось собі і вам нагадати таке, від чого нам стало б приємно. А ви не дали мені досягти тієї пісеньки з отого,— ось гляньте,— з отого ліхтарика над церковними дверима. Вона зірвалась у темряву од вашого суворого голосу, на брудні холодні сходи, під ноги сліпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те місце, де вона впала росинкою, висушить її своїм потовченим коліном, і йому це не принесе полегкості. Адже не принесе?
— Ні, Марійко.— Мене почала гнітити її меланхолія.— І не скаржся на мене.
— Бо що?
— Я не можу цього слухати. Я піду.
— Ідіть.
— До побачення.
— До побачення...
V
Недоля засліплює.
Тоді обрії розпливаються, далина тускніє, небо навалюється на землю брезклою масою, пригнічуючи свідомість, дороги западаються і натомість випинаються ворожі скелі. Все підстерігає і жбурляє каменюки зневаги й образ.
Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчі предмети. На них налітає з кулаками охоплена відчаєм людина. Погано в цьому колі, де все скрипить люттю, пашить ненавистю і дихає отрутою. Тоді нема винних. Тоді причини злими духами гогочуть над головами, але їх ніхто не помічає.
Марійка наспівувала про бідолашну чайку і нещасливих чаєнят. А я тим часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу. Він писав черговий звіт історії. Попросив, щоб навів мене на слід Повстоди-Завадовича. Він пообіцяв. Був веселий. Червоні побили поляків під Житомиром і тіснили їх далі. Микола затримувався в місті, його схоже на диню обличчя світилося втіхою. Я радий за нього, радий, що б'ють поляків, тільки не радий, що Марійка почала пісню, яку любив мій батько.
Вона кривилась співаючи й ставала негарною. Очі біліли, як половіюче жито, морщився ніс. Але я боявся її зупинити, бо був з нею у прірві. Соромливі, нерішучі й несміливі люди бунтують у присутності близьких. Між чужими це ангеля, а для своїх — напасники. Тим паче в прірві.
Вона чудово співала, але пісня не викликала в мене споминів. Проте, скінчивши, Марійка запитала:
— Ви знаєте кращу пісню?
— Так,— сказав я.
— Яку?
— Ось послухай:
Гомін, гомін, гомін,
Гомін по діброві,
Туман поле покриває;
Мати сина виганяє:
"Іди, сину, іди, сину,
Пріч од мене—
Нехай тебе орда візьме,
Нехай тебе орда візьме!"
— Ви можете зробити честь будь-якій нісенітниці,— захоплено сказала Марійка.
— Запам'ятаймо, Марійко, цей день.
— Чим він визначний?
— Колись про це. подумаєш, а тепер ще заспівай.
Вона почала:
Сіяв мужик просо.
Жінка каже—мак.
Ой, так чи не так,
Нехай буде мак!
— Добре, Прокопе?
— Незрівнянно! Зумисне не підбереш, адже історія — жінка.
— Я вас сьогодні не розумію.
— У минулій війні авангардні загони гинули тому, що вони існували за приписами, а бої велися за принципом навального наступу.
— Що з вами?
— Я сьогодні відкрив у собі цілком визрілу думку: всі ми й наші пани настільки заплуталися, що без революції нічого не змінити.
— Прокопе! — заблагала вона.
— Більше не буду, Марійко.
Вона якось боком, ніби її щось штовхало, підійшла до мене і поклала на груди голову, потім вислала у розвідку сині насторожені і водночас довірливі оченята.
— Мені треба йти,— сказав я, відступаючи.
— Уже?
— Так.
Вона повернулась до вікна і завмерла з безвладно опущеними руками. "Співчуття — це борг і навіть більше: вина.— подумав я.— Не слід тут залишатися".
— Я знаю, Прокопе, що ви... що у вас... Я здогадуюсь.
— Я поганий, і в мене на тілі півсотні рубців від ран.
— Не це я подумала. Ви хочете зостатися вірним.
— Для мене зраджувати — завелика розкіш.
— Але час нашого знайомства повинен би вам дещо сказати. Так не можна було.
Я подумав про святу жінку, яка виходила мене з тифу, яка турбувалась про мене, як мати, до якої, як до матері, я відчував вічну вдячність і трохи соромився перед нею, і несподівано для себе пригорнув цю розшукану між ворожими мурами дівчину. Потім я сказав їй у її шовкову косу:
— До завтра!
І я знав, що сюди вже ніколи не ступить моя нога.
— Почекай,— сказала вона, шпигнувши своїм "ти".
Вона грайливо, як кішка, майнула до передпокою, зачинила на ключ двері, ключ поклала за поясок.
— Іди,— мовила пустотливо.
— В мене ідея, Марійко: я буду тобі приносити гранки. Це не обіцяє великих зарібків, але ти зможеш протриматися до ліпшої години.
Вона сіла на канапу і закрила долонями очі.
— Ти не міг сказати це завтра? — запитала з докором, помовчавши.— Хто тебе навчив виривати корінці бажань? О, ти знаєш, що людям допікає, ти вистежуєш, щоб скористатися, щоб...
— Ти не гімназистка. Перестань.
— Я жінка. Я жінка, а ти деспот. Ти деспот із своїм ненажерливим мозком і з своєю обкладеною грілками душею. Ти здатний на доброчинність, коли тобі треба підкріпитися добрим вчинком. Але кохання — не дарунок. Ти пішов за мною, щоб любити, і тепер ти в мене не чогось собі так, але ти не хочеш у цьому зізнатися. Я впевнена, що ти пошкодуєш. Тільки скелети минають такі світлі хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене і себе в баговиння своєї відрази до світу...
— Що за дивні розмови, Марійко?
— Іди! Іди, не хочу тебе бачити! — Вона шпурнула ключ на долівку.
— До завтра! — нагнувся я за ключем.
— Прокопе! — глухо, стогоном озвалась вона — Прокопе, я на тебе розсердилась, я неврівноважена гімназистка, так, але не йди. Посидь. Я заспокоюсь. Я б хотіла злетіти під хмари, і мені здається, що ти даєш ті крила. Але не треба. Що хвилька радості! Видко, треба зі всіма терпіти. Віднині я буду тебе любити по-справжньому. Я навіки зв'язана. Може, якби було інакше, ти пішов би, і я б не змогла тебе відчувати віддалеки. А тепер це буде. Ти мене рятуєш вдруге. Тепер — від самої себе.
Вона розповідала про навчання в гімназії Викладали шляхетні іроди. На лекціях, у розмовах, на іспитах — всюди підкреслювалося, що вони дівчата і кожна ходить над гріхом. Легковажність була модою, в легковажності змагалися від священика, який читав закон божий, до викладача гімнастики — всі мали серед гімназисток поклонниць і користувалися цим.