Дуже тепло згадував свого часу про І. Рубчака актор Степан Крижанівський, що працював з ним довше в театрі.
"Майже все своє театральне життя, — розповідав він, — Рубчак провів у театрі під дир. Йосипа Стадника. Невідомо, що їх в'язало, бо вони часто й сварилися між собою, гнівалися, але все трималися разом, і ніколи не дозволив би Рубчак нічого сказати поганого про Стадника, як і навпаки... Лисий, огрядний, поважний, робив враження старого пароха. В неділю ходив до церкви, щоб прочитати "Апостола". Ну, й голос в нього був! Усі в церкві задирали голови на хори. Поза тим Рубцьо вічно просиджував у театральній Гардеробі, за винятком хіба, коли була якась репетиція".
"Ох, репетицій же він не любив, — підкреслював Крирка-нівський. — Як тільки почує: "Рубцю, на сцену..." — відразу зникає з театру. Стадник гнівався, а потім лагіднішав, бо знав, що таким є Рубчак і ніяка репетиція його не змінить. Деякі ролі Рубчак знав дуже точно, деякі менш точно, а ін-
107
іігі так "по-своєму", дещо навіть змінював чи робив свої додатки. А публіка навіть любила і чекала від нього тик додатків і змін у тексті. Це бавило її, а Рубчакові надавало тієї нештучної симпатичности, чого часто не можуть придбати актори дуже високої кляси".
Багато клопоту мав наш Рубцьо, — розповідав той же Кри-жанівський,— із сценічною обстановкою та декораціями, особливо відколи увійшли в моду т. зв. котари.
Иосиф Стадник
— Ну, скажіть, будь ласка, — казав невдоволено Рубчак, — яка різниця, чи цей монолог має відбутися тут, чи там,
Іван Рубчак
сіоячи чи сидячи, за столом чи перед столом? Головне, щоб він відбувся взагалі, а де, не важно. Ну, а з тими котарами — ціла розпука. Замість щоб поставити хату, як хату, з дверима, вікнами, ооразами та рушниками, — понавішували тих полотен по цілій сцені, і знай тепер, де двері, а де вікно...
І наш бідний Руочак дуже часто забував, де вікно, а де двері і з тяжкою Оїдою попадав за лаштунки.
идногго разу, — пригадує и. лрижанівський, — це було в ііШ-му році в об'їздовому театрі під кер. И. Стадника. Ми заїхали до одного з провінційних міст, "успіх колосальний, перегравши трохи не ввесь свій репертуар, вирішили поставити "лмару" Суходольського.
П'єса мала йти як бенефіс іуіиколі ізенцалеві. часу на репетиції не оуло, і в день вистави ізєньо (так звали ьенцаля; рооить першу і останню репетицію, х-уочак грає оатька. ллє, лк почалась репетиція, х-уоцьо знову втік з театру, хіу, він дасть сооі раду, хоч і давно не ставили "лмару". л тому, що декорацій не оуло, то художник гюровик склеїв кільканадцять аркушів паперу, намалював сіножать і вид на село з церквою, синє неоо — і вийшло дооряче тло. аоч вистава була призначена на восьму годину, ігуоцьо оув уже готовий о шостій, тоото оув одягнений і загримовании. проте, трохи хвилювався, підійшовши до г>енцаля, сказав: "л. ролю знаю дооре, тільки скажіть мені, коли мій вихід".
ііуоліки зійшлося ще Оільше, як і інших разів, бо бенефіс, ьенцаль з примірником в руках суфлює і водночас дає вказівки, ьистава йде темпом, гуочак тим часом ходить з цигаркою в своїй вічній цигарничці поза лаштунками і, хвилюючись, раз-у-раз підходить до Ьенцаля й питає : "Беню, вже?"
— іде ні, я сам скажу як треба буде.
Акція на сцені йде успішно, публіка вдоволена.
— Ьеню, а може вже/ — знову питає Рубцьо.
— ІДе ні, чекайте.
І знову проходить десять хвилин. Нарешті чути:
— ігубцю, Рубцю, на сцену! — а Рубчак в цей час саме за лаштунками вибиває долонею недокурок з цигарки.
— Га? — чути відповідь, і після короткої павзи роздирається паперовий обрій разом із селом і церквою, і на сцену виходить Рубчак. На мить публіка не розуміє, що сталося, але за хвилину вибухають гураґанщ оплески. В Гардеробі після вистави Рубчак боронився:
— Певно, бо десь позаставляли тими паперами сцену, що чоловік не може дістатися на неї. Але то нічого не шкодить
— і так били браво, бо мене публіка любить.
— І правда, публіка його любила, — закінчує свою розповідь Крижанівський, — і в неї він один мав такі привілеї. А актори? Акторам і театрові він був конечний, бо він вносив з собою театральну атмосферу, і навіть, як він сидів тільки у Гардеробі, то з гуртка людей творився театр, навіть більше
— творилася театральна сім'я, а він просто персоніфікував
собою наш театр.
Авторові цих рядків довелося кілька разів зустрічатися з цим видатним актором. Переважно це траплялося в Гардеробі львівської опери, де він, сидячи на стільці, смоктав люльку і часто розповідав про тернистий шлях українського театру в Західній Україні.
Розповідаючи про себе, він казав, що народився у 1874 році, і остання чвірка переслідувала його все життя. В 1894 р. він вступив до театру львівської "Бесіди", до 1904 року мав четверо дітей, 1914 року пішов на світову війну як Січовий Стрілець, 1924 р. запросили його чехи до Ужгороду до українського театру, а в 1944 році минуло 50 років його сценічної діяльности. Крім того, в тому ж 1944 році, коли йому минало 70 років з дня його народження, він діждався правнуків.
А що він був одним з п'ятнадцятьох дітей у батька, довелося йому самотужки завойовувати місце в житті. Йдучи шляхом співака, диригента й актора театру, він пройшов трохи не увесь шлях історії розвитку нового українського театру в Галичині.
Скільки тих перешкод, успіхів, боротьби, утисків і зневаг довелося зазнати як і йому особисто, так і українському театрові під польською чи московською займанщиною! Рубчак з властивим йому гумором згадує окремі епізоди із свого життя.
Це діялося ще 1896 року на подвір'ї фортеці в Перемишлі, коли Рубчак потрапив на два місяці до резервових частин австрійського війська. Вишикувавши вояків у дві лави, офіцери почали розгляд особистого складу. Поручник Гйрець-кий, відомий пізніше генерал польської армії, стоячи в товаристві ще двох офіцерів, викликав: — Інтелігенція, виступити наперед!
Але з лави ніхто не виходив. Тоді він пояснив, що виступити мусять ті, хто працює головою. Після цього вийшло троє: один жид, один поляк і Рубчак.
— Цо ти єстесь? — звернувся Горецький до жида.
111
— Я кельнер, — почулась відповідь.