"З чого все-таки почалась ота сварка?" — знов і знов запитував він себе. Йому було сумно, він відчував цілковиту самотність. Фікрет — той службовець, що вів до нього консульські справи — вже, мабуть, повернувся до Тифліса. Зрештою, вже з першої зустрічі Аділь-бей не відчув до нього ніякої симпатії.
— Всі справи перейдуть до вас у тому самому стані, в якому я застав їх місяць тому, по смерті вашого попередника, — сказав тоді Фікрет.
— Від чого він помер?
Службовець не виявив ніякого бажання розповідати про це.
— Завтра вранці прийде секретарка. Вона в усьому добре обізнана. Ясна річ, це росіянка.
— Її слід остерігатися?
Фікрет знизав плечима. Чому він не схотів щось пояснити, як співвітчизник співвітчизникові? Чи бодай допомогти Аділь-беєві вирішити побутові проблеми?
Аділь-бей подумав, що не знає навіть, де тут можна поїсти! Він пригадав, що бачив на кухні служницю і ще одного чоловіка, чиї обов'язки були незрозумілі. Може, це — його прислуга? До кого звернутися? З італійцями він посварився, а заразом, мабуть, і з персами.
Мимоволі спостерігаючи за натовпом, він пройшов від пам'ятника Ленінові аж до нафтопереробного заводу. Біля рибного порту недавній пустир прикрашало кілька нових будинків. Неподалік, просто на землі, сиділи чоловіки, жінки й діти. Вони не були схожі ані на учасників жалобної процесії, ані на людей, що сиділи на підвіконнях, ані на вуличний натовп. Ці люди були дуже брудні й похмурі.
Аділь-бей почув турецьку мову. Отже, нею тут послуговуються найжалюгідніші, вбрані в ганчір'я волоцюги, що сидять просто у вуличній пилюці. Він спершу поминув їх, але потім вернувся й, підійшовши ближче, запитав:
— Ви турки?
Підвелися байдужі, непроникні обличчя. Кілька пар очей байдуже глянули на нього знизу вгору, потім так само байдуже відвернулися. І все-таки ці люди розмовляли по-турецькому!
Мабуть, він мав безглуздий вигляд, стоячи серед них. Аділь-бей відчув гнів і сором водночас.
Він проходив набережною вже вшосте чи всьоме. Натовп порідшав. Минула десята година. Аділь-бей побачив гурт жінок. Одна з них спершу ступила кілька кроків до нього, але потім спинилась і повернулася назад.
"Пані Панделлі, певно, розумніша за свого чоловіка", — подумав Аділь-бей. Але що з того? Вона нічим не може йому допомогти. Він знову побачив вікна, на яких сиділи хлопці та дівчата, і кілька хвилин ішов крізь гучну музику.
Від чого помер його попередник? Що за людина він був? Скільки мав років? Двічі Аділь-бей губив дорогу до консульства. Вулиці тут були дуже подібні одна до одної: розмита дощами бруківка, купи каміння, розчинені ворота й темні підворіття.
Нарешті він упізнав будинок, де перший поверх займало консульство. Світла на сходах не було. У темряві Аділь-бей наштовхнувся на якусь притихлу в обіймах парочку і пробурмотів вибачення. Ключа він мав. Ступивши кілька кроків, зрозумів, що квартира порожня. Добре хоч так. Десь там, в італійському консульстві, в залитій світлом вітальні, довкола столу із сандвічами й чарками з горілкою у цей час ведуть, мабуть, якусь ліниву бесіду… А парфуми пані Амар додають жіночності загальній атмосфері.
— Тут є хтось? — гукнув Аділь-бей у темряву, шукаючи навпомацки вимикача.
Маленька гола лампочка спалахнула сумним світлом, і він побачив приймальню — дві лави попід стінами, на яких висіли офіційні оголошення. У всьому відчувалася бідність. У наступній кімнаті був кабінет консула. Далі, ліворуч, — щось подібне до їдальні. Його увагу привернув круглий столик. Спочатку Аділь-бей не міг зрозуміти, в чому річ, але потім пригадав: ще вранці на столику був грамофон і платівки. Отже, грамофон зник. Зник і турецький килим з канапи.
— Тут є хтось? — невпевнено повторив Аділь-бей.
Але ні в кабінеті, ні на кухні, де над брудною раковиною стирчав кран, нікого не було. Все довкола — стіни, підлога, меблі, папери — брудне й огидне. Такий бруд буває лише в канцеляріях та казармах. На полицях у буфеті — нічого їстівного, а посуд немитий, певно, ще зранку.
"І чому Туреччину так зневажають?" — міркував Аділь-бей, шукаючи, де б сісти. Він пригадав гарненьку ручку пані Панделлі, що тримала щипчиками цукор над його чашкою. Вона симпатична, ця пані Панделлі. Досить повні форми підкреслювала блакитна шовкова сукня. Вуста в неї також повні, а зубки дрібні й білі. Але в тій вітальні вона розквітала ще більше, бо справді мала манери світської дами.
"Не те, що ця темнопика персіянка! Мала, нахабна, а тіло тверде, як олива. Мабуть, чіпляється на шию всім чоловікам".
Аділь-бей навіть не знав, де його ліжко, й не встиг за цілий день розібрати свої валізи. Він напився води з-під крана. Вода мала відчутний аптечний присмак.
Поверхом вище хтось ходив. Аділь-бей виглянув у вікно й побачив навпроти у синій темряві парочку, що мовчки стояла, спершись на підвіконня, — очевидно, дихала свіжим повітрям. Фіранок у консульстві не було, отож ті люди бачили все, що він робив. А чи були фіранки вранці? Йому так і не пощастило цього пригадати. Коли він почав шукати, де б улаштуватися на ніч, світло скрізь раптово погасло, і будинки та вулиці огорнула пітьма. Чоловік і жінка навпроти, мабуть, усе ще стояли біля вікна, бо не відчувалося ніяких рухів. Звикнувши до темряви, Аділь-бей розгледів білу чоловікову сорочку й молочні плями облич.
Світло так і не засвітилося: це було не пошкодження лінії, просто щопівночі тут вимикали струм. На вулиці чулися кроки. Подав голос кіт чи, може, собака.
А цікаво, чи в італійському консульстві також немає електрики? Але в них принаймні є напоготові якісь лампи. Аділь-бей не курив, тому не мав навіть сірників. У розпачі він роззирався довкола. Невиразні звуки сповнювали темряву. Вони линули ніби з неба, в якому пропливали світлі хмарини.
Залишалося тільки спати. Не роздягаючись, він ліг на канапу.
Прокинувся Аділь-бей від дотику місячного променя. Чи довго він спав?
Аділь-бей устав, пошукав очима вікно навпроти. Спочатку він помітив світляну цятку цигарки, потім — рукав сорочки й зігнуту руку чоловіка, а поруч — жінку й розсипаними на плечах косима.
Місячне світло осявало все довкола, й Аділь-бей розгледів навіть позад мовчазної пари білий прямокутник ліжка.