На першій ялинці я читав вірш Некрасова "Мужичок с ноготок" . Як я його читав, не знаю, але наслідки цього читання залишилися років на десять, якщо не більше. Якщо слово "мужичок" було знайоме моїй аудиторії, то щодо сполучення "с ноготок" було гірше. Ніхто не знав, що це таке, і в уяві хлопців з моєї аудиторії це сполучення прийменника й іменника трансформувалося у власне ім'я Мужичок Сноготок. Еге ж — Сноготок. Так і почали звати мене — Сноготок. Коли сердилися і під час та після бійки, я ставав чортовим Сиоготом. Де ти був? У Сногота! З ким ходив на Скапенівку? З Сноготом! Від цього похідні ще — Сноготяка! Сноготяра!
Був цей Сноготяка біленьким, маленьким. Зберігся портрет його того часу і все завдяки тій самій невтомній Любові Андріївні. Але про це трохи згодом. Тут хочу розповісти про інше. Любов Андріївна любила життя і саме з цього виходила, задаючи нам домашнє завдання з письмових робіт. Вчила, як писати листи до батька і матері, до товариша. Обов'язковою була тема, як ти провів літо, що робив, що з тобою сталося. Особливо пам'ятаю великоднє завдання 4, коли я вже вчився у другому класі. Весна була гарна, сонячна, тепла, весняні свята якось мене зворушили, але найбільше враження справило поле. Поїхали садити картоплю й квасолю. Видно, безмежний простір степу зачарував, сп'янив. Я й досі пам'ятаю тогсі жайвора, який, мов прив'язаний незримою ниткою, висів у нас над головою, виспівув&з. Од сонця й вітру пошерхли руки, гарячий сонячний вітер прихопив щоки і кінчики вух, те й те приємно свербіло. Прийшли після свят у клас Любов Андріївна дала нам домашнє завдання: як ви святкували, що робили і що вам особливо запам'яталося. На свята, звичайно, най-показніша річ — червоні крашанки, ритуал, зв'язаний з ними. Я про все це не написав і слова. Всю увагу заполонив степ, жайвір, гарячий вітер, попечені щоки і вуха, пошерхлі руки.
Любов Андріївна довго дивилася на мене, сказала, що я написав гарно, особливо про попечеш щоки й вуха, але все ж таки слово "квасоля" треба писати "фасоль".
Це був другий і останній рік навчання з Любов'ю Андріївною. Вона виходила заміж, залишала школу. Але залишала во на її так, що нам запам'яталося на ЕСЄ життя.
Ялинки, екскурсії — за її учителювання — незабаром стали, так би мовити, звичайним явищем. Те, що вона вигадала наприкінці, було зовсім незвичайним і ні в які рамки не вкладалося. Раптом уже після іспитів стало відомо, що ми, учні другого класу, їдемо на екскурсію в Полтаву! В Полтаву! Це було щось неймовірне, якщо згадати, що не кожен із кас побував навіть в Костянтинограді і що наші матері не виїжджали, як правило, за межі своєї волості, а дехто і за межі свого села. І це ж було не за Радянської влади коли такі речі стали буденщиною, а в ті роки, коли селянство було поставлене на останній щабель суспільного життя і коли постійними епітетами його були такі слова, як мужик, муж лан, мазепа, коли селянин ніколи копійки вільної не мав, коли йому були закриті всі виходи з його нужденної хижки. Вирішення учительки повезти дітей на екскурсію в Полтаву — був чудесний спалах. Значить, і селянські діти — люди, і селяни — люди.
Дні готування до від'їзду були днями якогось торжества. Матірки бігали до матірок, про щось радилися, про щось гозорили, переказували одна одній про свої розмови з учителькою. І знову стрижка, і знову нові сорочки, знову вакса, знову щоб руки були чисті-чисті і носи також, і вуха. У шкільні торбинки з визелененої мішковини наготували матері білішого хліба, варених яєчок, пирогів, ще таїм чогось.
День настав. Ось і станція. Вокзал, нарешті поїзд. Посідали в вагоні, вперше в житті, в другому класі. Все нове, все незвичайне, невідоме. Переїзд до Полтави забрав лише три години, виїхали вранці, в ранній обід уже гуляли в Полтаві, обійшли її за три дні вздовж і впоперек, звичайно, пам'ятник Слави 5, Шведську могилу 6, гуляли в міських парках, ходили купатися на Ворсклу 7. Учителька в цю подорож вклала всю свою душу. Ночували в монастирі разом з прочанами, божими людьми, і якщо нас пограбували, то при чому тут Любов Андріївна. Я не знаю, скільки тоді одержувала учителька, але вона чесно з своїх власних грошей затулила всі дірки, які завдали нам грабіжники. Покупила вкрадені хусточки, черевики. Цей інцидент не справив на нас ніякого враження, просто ясно було, що не слід ночувати у монастирі. А де? Іншого місця при тодішній організації не було.
Ось проминули роки, а образ відважної, прекрасної людини все стоїть перед очима.
Брали селянських дітей за всю історію в солдати, на каторгу, в тюрму, але мало в їхньому житті було таких ясних днів, як ті, що принесла нам наша учителька.
І це не все.
Успіх з мандрівкою в Полтаву окрилив Любов Андріївну, у неї народилася нова думка: сфотографуватися разом з своїми учнями — отими селюками. І знову убогі напік матері не тільки не стали опором супроти цього заходу, а заметушилися, забігали, повторюючи цикл обов'язкових і неминучих у такій справі заходів. ї я пам'ятаю, що в ті урочисті дні стригла мене не мама без гребінця, на око, а був я одведений в Костян-тиноград до перукаря, став гарний, вродливий, охайний, як ніколи! І треба сказати, що між мною і вчителькою простяглася якась нитка єднання. Вже давно моя душа й серце линули до неї; вже давно і вона висловлювала явну симпатію до мене. Тепер все це набрало свого логічного завершення. Складаючи групу для фотографування, вона посадила мене біля себе і дала в руки тримати її ридикюль. Так фотограф і увічнив цю картину на фото. Воно в мене збереглося до сьогодні.
Того літа вона вийшла заміж за священика Крошкіна і виїхала з села. Я її більше ніколи не зустрічав. Думав про неї багато з найкращими, почуттями.
1 Хомяков Олексій Степанович (1804—1860) —російський поет, публіцист, ідеолог слов'янофілів. Автор вірша "Київ" (1841). І. Сенченко, згадуючи про нього, має на увазі видання: Історія Києва: В 2-х т.— К., 1960.— T. 1, де на с. 347 зазначалося: "У збірнику "Киевлянин" Шевченко прочитав вірш Хомякова "Киев". В цьому вірші, як і в інших ("Орел"), поет-слов'янофіл вихваляв царизм ("северный орел"). Хомяков не визнавав існування українського народу, на його погляд, возз'єднання українських земель було тільки приєднанням споконвічних російських земель до "северного орла". Шевченко виступив проти цих реакційних поглядів у поемі "Єретик".