Вже Текля й простирадло знайшла, дівка серпи забрала, тільки піти нажати, зав'язати й принести; вже й на двір вийшли. А тут їде віз повен маю — так на Поділлю звуть клечання, — а під гіллям трава, та ще й не абияка: материнка проміж траву, чебрик і всякі зілля пахущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От приїхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; а погонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.
— Прислав, — каже, — пан лісничий клечання; просив, щоб прийняли.
Не відказала дівчина, крутнулась на місці й побігла до хати:
— Мамуню! — каже, аж в долоні плеснувши, —то пан Кулинський прислав клечання й трави піввоза! От ідіть, погляньте!
І побігла сама на двір. За нею вийшла й паніматка, постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жодним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті стало, як у садочку: й зелено, й запашно, й свіжо-свіжо, аж наче вогко. І перед хатою май стояв, — дворяк сам і позабивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала: — а сюди надай, а туди похили.
Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на прибрану хату; раділа й Текля: й личко їй повеселіло, й брова піднялась, і оченята поясніли, — як веселка стала, гожа та рум'яна.
— Добрий то пан отой Кулинський, — почала Текля.
— А видно нічого собі, — озвалась мати. — От коли б сватав Масю!
— Що бог судить, те й буде. А я воліла б, діточки мої, щоб ви в монахині пішли. Що з того світа величного та пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона, а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні — а твій уже дідуньо — розказують було, що буде горе, горе й горе людям, живущим на землі… З якихось книжок покійні вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попереводили…
— А так, — каже Текля, — так. Їй аж обридло слухаючи, як мати все татуняє, проте слухала й підтакувала не раз: — на те вона мати, — думала собі, — щоб її слухати, щоб їй не перечити. А Мася, то вже було й озветься: — та годі вже з вас! розносились: татуньо та й татуньо; наче вони були на ввесь світ голова!.. А хоч би й так, та загули, то нащо згадувати?
— Е! доню! — озветься мати, — якби нашому Антосьові хоч половину того розуму, то чого б я хотіла!
— Та хоч би і вдвоє більше, то, не бійтесь, не знайшлося б другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка з яйцем.
— Добре, добре! хай буде по-твоєму, — озветься мати. — Хай я дурна й нерозумна; а все-таки буду поносити татуня, бо покійні правду казали. От і це кажуть було, що в останні часи встане дщер на маму свою — або ти не так?..
— Вже млин розмоловся! — скаже Мася й піде з хати.
Певно й на цей раз вона б не знесла, цвікнула б; та, як знаємо, не була дома, — у економа була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді він поклонився паніматці хлібом.
Та хто ж він такий був, той пан Кулинський?
Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої шляхти, що крізь щаблі вилітає, не то п'яничка, не то ні, а так собі ні се, ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий, й говорив баса, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, й він мав коня, рушницю та пару хортів, — от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Не багато вона принесла йому, та не довго й заважала; на четвертім року по весіллі й богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був півпарубка, як оце пан Кулинський почав на Масю насватуватись.
Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.
— Через скілька день, — каже, — всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю, та з людьми порадюся.
Первий був о. духовник — ще жив, — до кого Люборацька вдалась за порадою.
— А що ж, — каже старий, — віддавайте, коли беруть.
— За католика?
— За кого бог судив.
— Та чи матиме вона щастя за ним? І віри відцурається, не то що… Ви ж, панотче, її добре знаєте.
— Це вже як бог дасть. Зате вам з плечей злізе.
— Та лучче хай би я терпіла, — озвалась паніматка, — ніж вона має. Бо от і з Орисею; вийшла безщасниця, а він і лається галушницею та обливанцями всіх попрікає… Знайшов приключку за якісь горшки перед парастасом — заплював її нещасну, захаркав, що бідна мало утроби з себе не викидала. Хіба ж мені добре дивитись? За себе я вже й мовчу. А як і ця занапастить себе, тоді я вже що?..
— Та Орися не Мася, — озвавсь духовник, — а Мася не Орися; ця не дасть собі в кашу наплювати…
— Та воно правда, що ця нікому з дороги не вступить; та чи не буде їй тим гірше?
— Це вже воля божа, паніматко, — каже старий. — От дай нам, боже, здоров'я! — заговорив, наливаючи в чарку, бо вже закуску подали, — та хай вашому синові в Кам'янці легенько гикнеться.
— Дай йому, господи, якнайлучче! — заговорила паніматка, зломивши руки до бога, Й додала: — Мала мені надія на його: таке ледаче вдалось, що тільки лежить та свище, або грає, і ніколи людяного слова не скаже…
— На те його вчать, паніматочко, щоб забував хлопство. По чім би й пізнав, що вчений, якби говорив, як і ми грішні? Колись було та минулось…
— Господи-господи! — заговорила паніматка, зітхаючи. — Колись то не знали ні тих наук, нічого; а хліб проте їли. Щоб то й довіку хай би так було! Ні вже, опутав сатана!..
— Та пийте, паніматінко! — став старий припрошати. — А що в світі діється, — додав, — ет! не наша голова в тім!
— Правду кажете, панотче, — не наше діло попа судити.
— То ж бо то! От пийте-но! Хай тому тяжко, кому невесело!
З тим Люборацька й виїхала, щоб віддати Масю. Опріч о. духовника, радилась вона й ще то з тим, то з другим, і ніхто не розраював. Тимчасом пан Кулинський і Мася, думаючи, що мати перечитиме, вдались до Печержинської, і ця приїхала раїть.
— Я, — каже, — добре знаю пана Кулинського, статок і все, й панну Марію знаю, — знаю, що буде добрана пара.