В класі тихо, що чути, як муха летить.
В таку тишу в сінцях, чути, йде хтось. Один, кому ближче було, подививсь у двері крізь дірочку й вже лиш пальцем махнув та й сів. От двері хлопнули, і показавсь Заторський у своїй сірій шинелі з плисовим коміром. Загрукотало, що всі на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав: "Царю небесний". Хто, кажуть, не був на морі, той не молився. Ніт! мабуть і моряки не моляться так щиро, як оця бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, б'ють поклони, щоб господь помилував. А вже як читають "Царю небесний", то й перед смертю щиріше не помолишся.
Прочитали молитву; учитель тільки кивнув. Це вже мали за знак, що сердитий, і примічали. Як же скаже він: "садитесь", то з душі як вітер повіє; як скаже: "сядьте", то трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою, або головою кивне, то всі позавмирають. І оце лиш головою кивнув.
— Горе ж нам! подумав кожен третьокласник, та жоден жодною міною цього не показав; всі повнурювались в книжку і нічичирк; щоб котрий або плечем здвигнув, абощо: як статуї сидять. А учитель походив по класі і до "цензора" ("спекулатора"):
— Есть розги?
— Есть, — відказав той. В "спекулатори" назнача сам учитель кого ледачого та здорового. Цей уже не боїться, що битимуть, бо їх ніколи й не "спрашують"; і тільки й зна він, що різок наготовити. Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен боїться: ану ж, дума, розсердю, то відразу до самого серця добере! — На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й побільше, щоб придобритись цензорові. Це звалось "кубана дать".
Та "кубан" все одно, що й хабар; то його й перейменували: замість кубана стали давать "приїздного", то "від'їздного". І рідко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не старавсь підлизатись до цензора. І вони там голова в класі. Як зійдуться писати, то цензор ходить попід парти "ану мені перця, ану мені". І другий сам не має, чим писати, а йому віддасть. Або чорнила просить. Навіть "диктурою" не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора напиха бавовни в каламар.
І вже робить пером, що видушить, начеб і вмочив. Оце й єсть "диктура". То, кажу, й вона не спасе.
— А ти, — каже цензор, — не даси?
— Та я дав би, тільки бачиш — диктура в мене. То він візьме, витягне і видушить диктуру. А відкажеш, то зараз пізнаєш, з ким діло маєш: хіба ж ти, каже, в мої руки не попадешся? — Для таких цензори особні різки плетуть, що як урве, то зразу кров'ю спливеш. А на кого добрий, то також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зостанеться, і тим б'є. То як таки цуратись такого чоловіка? а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спекулаторських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель пита, — чи єсть різки? — вже так і ждуть свого ворога, і конче мигне йому: — ось я тобі! — бо вже, значить, не до жартів іде, коли аж питається. І на цей раз відказав він: — єсть! І мигнув то одному, то другому, а до Люборацького аж кулак зціпив. Цей не дав йому яблука, та ще, як той став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав бояться різки і учився, аж не тямився. — Чиє "упражнєніє" погане, то стоїть з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебира ті "упражнєнія" і віддає по ряду, так як віддає? Кого бити, то "упражнєніє" летить під поріг, а за ним іде й той, чиє воно. А там — відомо що — розтягнуть неборака. От б'ють та й б'ють, — рідко кому "в палю" з десяток. От і до Антося дійшло.
— Люборацкий! — гукнув учитель.
Антосьо піднявсь на ноги і стоїть ні живий, ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:
— Лучше старайся! — каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.
Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеві і, як цей обернувсь, дав дулю цензору.
— Господин учитель! — заговорив цензор, — Люборацкий дули даст.
— Что ты делаешь, Люборацкий? — гукнув учитель.
— Нет, господин учитель, он врет! Спросите учеников!
— Врет, врет, — заговорив увесь клас, а найбільше ті, що вже мали "упражнєнія" на руках. Ці вже на цей раз різки не боялись: як "упражнєнія" роздають, то так і клас пройде, — то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похитав.
Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувати й почав, як там кажуть, гонити: став рити, якмога, аби таки вибили.
Третій клас виходить вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут-то й лахва для школи: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:
— Люборацький! чого ти читаєш? То учитель почує і собі озветься:
— Ты зачем читаешь?
— Нет, господин учитель, то он врет. От выслушайте меня!
Учитель вислуха й нічого.
Ця гонитва багато помогла Антосьові; бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочі!
XI
Тимчасом екзамен зближався. Страху-страху, боже, твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки, та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас "попромували".
Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер, сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась і така жилетка, що до маніжки; й прості чоботи виваксував. А що бідним шароваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі й короткі, чуть нижче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До цих то шароварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток — тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на п'ядь шириною. Та й пришив же! — циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподоби. — Оттак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить "стибнівкою" взад і вперед по подвір'ї, — за подвір'я вийти нехватало сміливості. А сюртук у бідолахи сірий, суконний; стан аж на плечах і кожний ґудзик іначий, — навіть білі були між чорними, — той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? ось він четвертокласник уже, — пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо й хурмана привітав.