— Я нігде такої живописі не бачив.
— А ти бачив? — спитав один панич у другого.
— Ніт, — каже цей, — не бачив.
— А ти? — питають третьего.
— І я ніт, — каже той.
— Бач! а нам й в голову це не приходило! — заговорив первий, — що то богослов!
Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:
— А це, панно Маріє, богородиця, — показав, — точка в точку ваш портрет!
— Еге ж! — озвались паничі. — Що то окої богословське око, та й годі!
Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до того образа, подививсь та й каже:
— Позвольте свічкою присвітить! — І простяг руку до свічки. Та якийсь панич вже й присвічував. І всі очі повитріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились мовчки, аж один з них каже: — "красавиця!"
— Совершенная красавиця, — озвавсь богослов.
— Бач, — почали паничі проміж себе, — красавиця! га! бач! що то богослов, а ми й не завважали.
Богослов відступивсь, і свічку на столі поставили, та не сідали, бо Іван Іоаннович стояв; далі він сів, і всі сіли. Себто так шанують його, що як він не сіда, то ніхто не сміє.
То Іван Іоаннович задумав комплімент сказать панянці і так прибрався. Возвеличивши панянку тим, що вона походить на богородицю, він богородицю назвав красавицею, тоді каже.
— Єй-єй! от як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас — їй-богу!.. Точка в точку! — І осміхнувся, та й почав відкашлюватись і люльку набивати.
А паничі кажуть: — І ми так: як дивимось на панну Марію, то наче бачим богородицю… ей… єй… Еге ж так? — пита один у одного.
— Таже так.
— Якби не так, — каже третій, — то пан богослов не казав би.
— Та що ти! — перебив той, — ти не так величаєш; кажи: його богословство.
Мася чуть тільки гамує сміх, а паничі — щоб котрий вусом моргнув, то ніт. А Іван Іоаннович уже набив люльку; уже один і прислужився; вийняв з кишені папірцю шматок, запалив і приніс: — просю, — каже, — покірно, ваше богословство! пихкайте!
Іван Іоаннович хотів щось сказати, та тільки рот роззявив, а той і каже, — та пихкайте-бо, ваше богословство, а то припече і кину.
Іван Іоаннович і став пихкати: пих-пих, і каже: — такого титулу — і все: пих-пих, — нема і в світі, — а все пихкає.
— О? — почав панич, — нема? то як же вас величати, ваше богословство?
— Як буду священиком, то ваше благословеніє, або — ваше преподобіє, або — превелебіє; а тепер ще я не маю величанія.
Принесли чай. Став один панич мішати його ложкою і питає: — Ваше богословство! чи пак — ваше пришле благословенство, а тепер ще ніяк! Ви вчили богословію; чого то, скажіть, сахар скоріш розтає, як його не мішати ложечкою, а як мішати, то не так скоро?
— Ге! — сказав богослов, — ге! хіба це до богословії належить? Ге!
— Бач його! — озвавсь той, — а я думав, що до богословії.
Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там у закутку, підосляли наймичку розпитать хурмана: хто приїхав. Як довідались, що богослов, то так і розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, і добре за голову стискала, а все-таки чути було "кир-кир". В печі загоготіло; як і паніматка вийшла. З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, і коли обжинків сподіються, і скільки пнів пасіки, і скільки роїв, і все, що треба в хазяйстві, говорив, розказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще паничі були, то й їм було з ким розмовляти; та ті не довго мешкали: паніматка не любила шляхтичів. І вони це добре знали, то не пройшло й години часу, як утрясли.
Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та не здужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець, оставшись с панянками: зам'явся зараз, закахикався.
— Давно вже я тут був, — каже. — Ще ви ось які були, — показав з-на аршин від землі, — а я, — каже, — качавсь, як гарбуз.
Засміялась Мася, і він засміявсь, та й змовкли. Стара гукнула ва Орисю; Орися й вийшла. Богослов і знов почав:
— Покійний о. Гервасій, пам'ятаю, горіхів давав… Мася мовчала; а він додав: — вам, думаю, жаль за о. Гервасієм?
— Mnіе? — озвалась Мася, — nie miala bym, za kirn ubolewac!
— То ж ваш отець!
— Та coz z tego?
— Та й не жаль?
— А nie.
— Як-таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом! — І каже: — То може, хоч коли жаль було?
— Nigdy!.
Не сказав він нічого на цю штуку, а почав люльку набивати.
Довго так-то мовчали вони, то розпочинали розмову і на двох-трьох словах кінчали, і знов мовчали.
Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як? І не пізнати, що не католичка, що панотцева дочка.
— Bylam glupia, — відказала Мася.
— То це ніби й я дурень, коли так? — заговорив богослов.
— Ja nie mowie, — озвалась Мася, — a panu wolno myslec, со sie podoba.
Скипів панич, аж побілів, і вийшов та й гука:
— Герасиме!
— Гов! — озвавсь той.
— Давай коні! — І вернувсь до хати. Масі вже не було; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в валькир.
Хто не знає, що кому що, а курці просо? Так і хурман: аби коням добре, то й сидів би і не рунтався. А в Люборацької коням богослова й містечко знайшлось в стані, і паші, і оброку дозволу; то й почав Герасим ворчати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.
Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба була.
— Куди ви проти ночі? — каже. — Та переночували б любенько, побавились, і вже завтра по видному й поїхали б. А тепер чого сліпати?
— Спасибі, — каже, — а ночі тепер видні, і додому недалеко. Поїду.
Не вблагала паніматка навіть закуски підождати: — поїду та й поїду. Тільки чарку горілки випив.
— Хай же хоч хурман повечеря!
— Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся. І поїхав.
— То через тебе, — почала мати Масі вимовляти. — То ти йому щось зробила, згризото ти моя!
— Що ж вам таке до його? а поїхав —хай їде на зламану голову!