— Чорт, яка ж кампанія! Та хіба ж після цього ми не виграємо?
Він справді надіявся підцупити портфель міністра чужоземних справ, що на нього давно накинув оком.
Це був один з тих політичних в’юнів, що не мають ні переконань, ні великих здібностей, ні сміливості, ні серйозного знання, — адвокат з якогось закутня, провінціальний фертик, що додержував хитрої рівноваги між крайніми партіями, — щось ніби республіканський єзуїт або ліберальний гриб непевної породи, яких сотні виростають на гної всенародного голосування.
Через свій сільський макіавеллізм він висунувся серед товаришів, серед різночинців та невдах, з яких виходять депутати. Він був досить вихований, досить коректний, досить незмушений, досить приємний, щоб висунутись. Мав успіх у світі, в різномасному, каламутному й малоподібному товаристві високих урядовців, що випадково випливали на поверхню.
Скрізь про нього казали: "Лярош буде міністром", а сам він у це вірив ще глибше від інших.
Він був один із головних акціонерів газети пана Вальтера, його близький товариш і спільник у багатьох фінансових справах.
Дю Руа підтримував його з довірою і невиразними надіями на майбутнє. А втім, він тільки провадив далі справу Форестьє, якому Лярош-Матьє пообіцяв хреста, коли настане день перемоги. Нагорода прикрасить груди нового чоловіка Мадлени, та й усе. Зрештою, нічого не змінилось.
Було це так очевидно, що товариші Дю Руа вигадали на нього дотеп і доводили його до сказу.
Охрестили його "Форестьє".
Тільки-но заходив він до редакції, хтось кричав:
— Слухай, Форестьє!
Він прикидався, що не чує, й шукав листи в скриньці.
А жартун кричав уже голосніше:
— Чуєш, Форестьє!
Дехто стримано сміявся.
Дю Руа йшов до кабінету редактора, але співробітник зупинив його:
— Ой вибач! Це я до тебе звертався. Як прикро, що я плутаю тебе раз у раз із бідолашним Шарлем. Мабуть, це тому, що твої і його статті страшенно подібні. Всі помиляються.
Дю Руа нічого не відповідав, але казився, і глухий гнів зароджувався у ньому на небіжчика.
Сам пан Вальтер заявив, коли хтось здивувався на подібність зворотів і духу статей нового політичного редактора та його попередника:
— Так, це Форестьє, але міцніший, запальніший, мужніший.
Іншим разом Дю Руа випадково розчинив шафу й побачив, що більбоке небіжчика пов’язані жалібним крепом, а його власна, та, що він вправлявся з нею під проводом Сен-Потена, — прикрашена рожевою стрічкою. Всі вони стояли на тій самій полиці за розміром, а на картці коло них, як у музеї, написано: "Давня колекція Форестьє та К°. Наступник — Форестьє Дю Руа. Патентовано. Вироби міцні, до вжитку придатні в усяких обставинах, навіть у подорожі".
Він спокійно зачинив шафу й промовив голосно, щоб почули:
— Скрізь є дурні та заздрісники.
Але був ущерблений на гордощах, ущерблений на самолюбстві, на дражливому самолюбстві та гордощах письменника, що з них походить нервова, завжди нашорошена дражливість, однаково властива й репортерові, й геніальному поетові.
Слово "Форестьє" різало йому вухо; він боявся почути його і червонів, коли чув.
Для нього це ім’я було дошкульним глумом, ба більше, як глумом, — майже образою. Воно кричало йому: "Це твоя жінка працює за тебе, як працювала й за першого. Без неї ти — ніщо".
Він охоче припускав, що Форестьє без Мадлени ніщо, але щоб він — це вже даруйте.
І вдома ці муки тривали. Тепер усе помешкання нагадувало йому про мертвого, вся обстава, все безділля, все, до чого він торкався. Перший час він зовсім про це не думав, але дотеп товаришів завдавав йому рани, що її непомітні досі дрібниці тепер ятрили.
Тільки брав тепер щось, так і здавалось йому, що й Шарлева рука до того торкається. Він бачив і вживав тільки те, що колись небіжчикові служило, те, що небіжчик купив, любив і посідав. І Жоржа починала дратувати навіть думка про колишні відносини його приятеля з дружиною.
Душевне обурення його самого дивувало, він не розумів його й думав: "Що це в біса воно сталося? Не ревную ж я Мадлену до її друзів. Ніколи не турбуюсь тим, що вона робить, ходить і приходить вона, коли знає, але спогад про тварюку Шарля бісить мене".
Він додавав у думках: "Зрештою, він йолоп був; певно, це й ображає мене. Мені прикро, що Мадлена могла віддатись за такого дурня".
І раз у раз приказував сам собі: "Як могла ця жінка хоч на мить захопитись таким гевалом!?"
І його злосливість більшала щодня від безлічі незначних дрібниць, що штихали його, мов голкою, від невідступного спогаду про небіжчика, що бринів у словах лакея та покоївки.
Дю Руа любив солодке.
— Чого в нас солодкого на обід немає? — спитав він якось увечері. — Ти ніколи його не замовляєш.
Молода жінка весело відповіла:
— Правда, я й забуваю. Бо Шарль солодкого зовсім не терпів…
— Знаєш, Шарль починає обридати мені, — уже не стримуючи своєї злості, урвав він її. — Завжди тільки й чути: Шарль, Шарль, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль подох, і дайте йому спокій.
Мадлена спантеличено дивилась на чоловіка, не розуміючи цього раптового гніву. Потім, бувши спритна, почасти догадалась, що в ньому робиться, догадалась про те повільне діяння ревнощів, які більшали щомить від кожного нагадування про небіжчика.
Може, це видалось їй дитинністю, але полестило їй, і вона нічого не відповіла.
Він сам на себе гнівався за цей спалах, якого не зміг стримати. Але того ж вечора, коли вони сіли писати назавтра статтю, він заплутався ногами в килимкові. Поборсавшись, він підкинув його ногою й спитав сміючись:
— Мабуть, у Шарля завжди лапи мерзли?
Вона теж засміялась і відповіла:
— О, він страшенно боявся застудитись; груди в нього були слабі.
Дюруа злісно відмовив:
— Він і довів це. — Потім чемно додав: — На щастя для мене.
І поцілував дружині руку.
Але лягаючи спати, він знову спитав, бо та думка не давала йому спокою:
— А ковпака Шарль не надівав, щоб застерегтись від протягу?
Вона не образилась на жарт і відповіла:
— Ні, тільки голову хусткою пов’язував.
Жорж знизав плечима й промовив зневажливо й згорда:
— От блазень!
Відтоді Шарль став для нього постійною темою до розмови. Він говорив про нього при кожній нагоді й називав його не інакше, як "бідолаха Шарль" з виглядом безмежного жалю.