Вони були самі в кабінці, що плавною дугою піднімалася все вище та вище, аж, перекотившись через вершину, попливла вниз, — і їм зненацька стало здаватися, ніби вони сидять не в кабінці гігантського кола, а в якомусь безшумному літаку, і земля внизу повільно обертається, тікаючи з-під них. Ніби вони, зовсім одірвані від неї, летять у якомусь зачарованому повітряному кораблі, що не має де приземлитись, а під ними пропливають тисячі людських домівок, тисячі освітлених будинків і квартир, що ждуть своїх мешканців додому, — аж до самого обрію хатні вогні, затишні житла, що ваблять і кличуть до себе, але жодне серед них не їхнє. А вони пролітають над ними в темряві безпритульності, і все, що вони можуть засвітити, — це безрадісна свічка туги за своїм домом.
* * *
Віконця фургона були розчинені навстіж. У гаю стояла задуха й безвітря. Ліло застелила ліжко строкатою ковдрою, а на Кернову постіль накинула стару плюшеву завісу з тиру. У вікні погойдувалися два барвисті паперові ліхтарики.
— Венеціанська ніч сучасних кочовиків, — сказав Штайнер. — Ну, відвідали концтабір у мініатюрі?
— Що-що?
— "Дорогу привидів".
— Атож.
Штайнер засміявся.
— Каземати, карцери, кайдани, кров і сльози… "Дорога привидів" не відстає від життя, правда, дівчинко? — спитав він Рут, підводячись. — Вип'ємо по чарці, абощо! — І взяв зі столу пляшку.
— Налити й вам, Рут?
— Налийте, та побільше!
— А тобі, Керне?
— Мені подвійну порцію.
— Ого! Дітки, з вас будуть люди! — здивувався Штайнер.
— Це я просто на радощах, — пояснив Керн.
— Налий і мені чарку, — сказала Ліло, що саме ввійшла, несучи на тарілці смажені пироги.
Штайнер налив їй, тоді підняв свою чарку й усміхнувся.
— Хай живе депресія — понура мати радощів!
Ліло поставила пироги й принесла ще фаянсову ринку з огірками та темний хліб на тарілці. Потім узяла свою чарку й повільно випила. Світло лампіона іскрилось у прозорій рідині, і здавалося, наче жінка п'є з рожевого діаманта.
— Наллєш мені ще? — спитала вона Штайнера.
— Скільки хочеш, меланхолійне дитя степів. Рут, а вам?
— Теж.
— Налий і мені, — озвався Керн. — Я ж дістав від Потцлоха надбавку.
Усі знову випили й узялися до гарячих пирогів із м'ясом та капустою.
Після вечері Штайнер сів на своє ліжко й закурив. Керн і Рут примостилися долі, на Керновій постелі. Ліло заходилась прибирати зі столу. Її велика тінь рухалась по стіні фургона.
— Заспівай, Ліло, — попросив Штайнер.
Жінка кивнула й зняла з гвіздка в кутку гітару. Голос її, зазвичай хрипкуватий, коли вона заспівала, став чистий, звучний. Вона сиділа в сутіні. Незворушне обличчя її ожило, очі засяяли диким, тужливим сяйвом. Ліло співала російські народні пісні й старовинні циганські. Співала довго, врешті замовкла і глянула на Штайнера. Світло лампіонів відбилось у її очах.
— Співай іще, — сказав Штайнер.
Ліло взяла кілька акордів. Потім замугикала одну за одною простенькі монотонні мелодії, з яких часом виривалися гучніші слова, мов птахи з мороку широких степів, — пісні кочівлі, чуткого сну в шатрах, і здавалося, наче й їхній фургон у хисткому світлі паперових ліхтариків обернувся на шатро, нашвидкуруч напнуте серед ночі, наче й їм завтра вирушати далі.
Рут сиділа перед Керном, спираючись плечима на його високо підібгані коліна, і його грів м'який теплий дотик її спини. Голову вона відкинула назад, на його руки, і тепло її вливалося через них йому в кров, знесилюючи його невідомим досі жаданням. Щось темне ломилося йому в душу і рвалося з неї, і було воно в ньому самому, і в грудному жагучому голосі Ліло, і в диханні ночі, й у бентежному плині його думок, і в тій осяйній хвилі, що раптом підняла й понесла його кудись. А голівка дівчини довірливо лежала в його складених чашею долонях.
* * *
Коли Керн проводжав Рут, у Пратері було вже тихо. Павільйони стояли запнуті сірим брезентом, шум натовпу змовк, над недавнім галасом та штовханиною, ляскотом пострілів у тирах та верещанням на гойдалках знову беззвучно піднявся ліс, поховавши під собою строкате й сіре струп'я балаганів.
— Ти вже хочеш додому? — спитав Керн.
— Сама не знаю… Ні, не хочу.
— Давай погуляємо ще. Походимо гаєм. Мені зараз хочеться, щоб "завтра" не настало ніколи.
— І мені. Завтра ж знову буде страх і непевність. А тут так гарно!
Вони йшли крізь темряву, загорнені в м'яку тишу, наче в невидиму вату. Дерева стояли над ними непорушні, навіть листя не шелестіло.
— Може, лише ми одні зараз не спимо…
— Навряд… Поліцаї завжди лягають пізніше за всіх.
— Тут поліцаїв немає. Жодного. Це ж ліс. Як приємно тут іти! Власних кроків не чутно.
— Справді, нічого не чути…
— Е, ні, тебе я чую. А може, себе самого? Я вже не можу собі уявити себе без тебе.
Вони йшли і йшли. Було так тихо, аж у вухах дзвеніло — неначе тиша затаїла віддих і чекала з далини чогось страхітливо чужого.
— Дай мені руку, — сказав Керн. — А то мені страшно: що як тебе раптом не стане?
Рут пригорнулася до нього. Її волосся лоскотало йому щоку.
— Рут, — сказав він, — я знаю, це просто крихітка взаємності серед тривоги й порожнечі. Але для нас це, либонь, важить більше, ніж деякі речі, що їх називають гучними словами.
Рут припала щокою до його плеча. Вони трохи постояли так.
— Ти знаєш, Людвігу, — промовила дівчина, — мені часом хочеться, щоб нічого більш не було… Хочеться отак просто впасти на землю й згаснути.
— Ти стомилася?
— Ні, ні… Я не стомлена. Я ладна все життя так іти. Тут так м'яко ступати… І не б'єшся ні об що.
Знявся вітер. Листя над їхніми головами зашуміло. Кернові впала на руку тепла дощова крапля. Друга черкнула по щоці. Він глянув угору.
— Дощ починається, Рут.
— Справді…
Краплі посипались рясніше.
— Накинь мій піджак, — сказав Керн. — Мені байдуже, я звичний.
Він угорнув плечі дівчини в піджак, ще теплий теплом його тіла, і на серці в Рут стало зненацька спокійно-спокійно.
Вітер стих. Ліс немовби на мить притамував дух; потім темряву прорізала беззвучна біла блискавка, дрібно заторохтів грім, і дощ раптом линув як з відра, неначе блискавка продерла небо.
— Побігли! — гукнув Керн.
Вони кинулись до каруселі, що, обвішана брезентом, невиразно чорніла в нічній темряві, мов якийсь розбійницький замок. Керн підняв з одного боку брезент, вони обоє залізли всередину й стали, важко дихаючи, ніби накриті велетенським чорним барабаном, у який безперестану бив барабанщик-дощ.