Вийшовши надвір, Штайнер глибоко зітхнув. Після мертвотного диму й сірої безнадії в кафе свіже нічне повітря було мов те вино. "Треба вирватися з цього кола, — подумав він. — За будь-яку ціну вирватись!"
Штайнер глянув на годинник. Було вже пізно. Проте він вирішив ще спробувати побачитися з шулером.
Невеличкий бар, що його шулер назвав Штайнерові як свою резиденцію, був майже порожній. Тільки двоє вичепурених дівчат сиділи, мов папуги, на високих табуретах перед нікельованим бар'єром.
— Фреда тут не було? — спитав Штайнер бармена.
— Фреда? — Бармен пильно подивився на нього. — А навіщо вам Фред?
— Хочу з ним удвох Богу помолитись, друже. Що ж іще?
Подумавши трохи, бармен сказав:
— Він уже з годину як пішов.
— А він ще прийде?
— Звідки я знаю…
— Ну, добре. Я все-таки почекаю. Налийте мені чарку горілки.
Штайнер прождав з годину. Він сидів і підраховував, скільки зможе нашкрябати грошей, попродавши все, що має. Але більше сімдесяти шилінгів не виходило.
Дівчата, розмовляючи, придивлялися до нього, посиділи ще трохи й подибали до дверей. Бармен знічев'я почав кидати з келишка гральні кості.
— Зіграємо? — озвався Штайнер.
— Про мене…
Кинули. Штайнер виграв. Потім чотири рази підряд викинув по два "тузи" — шістки.
— На тузи мені, здається, щастить, — сказав він.
— Ви взагалі щасливий, — зауважив бармен. — Під яким знаком ви народились?
— Оцього вже я не знаю.
— Напевне, під знаком Лева. Чи принаймні маєте Сонце в сузір'ї Лева. Я трохи знаюся на астрології. Ну що, кинемо востаннє. Фред уже однаково не прийде. Він у таку пору ніколи не повертається. Йому треба добре висиплятися, щоб руки не тремтіли.
Вони кинули кості ще раз, і Штайнер знову виграв.
— От бачте, ви таки справді Лев, — вдоволено мовив бармен, підсуваючи до нього п'ять шилінгів. — Ще й із сильним впливом Нептуна, по-моєму. У якому місяці ви народились?
— У серпні.
— Ну, так ви типовий Лев. Цього року маєте блискучі шанси.
— Задля цього я ладен стати цілим звіринцем, не те що Левом. — Штайнер допив свою горілку. — Передайте Фредові, що я приходив. Штайнер, скажете. Я завтра зайду ще.
— Добре.
Штайнер пішов до свого пансіону. Дорога була далеченька, вулиці безлюдні. Небо сяяло рясними зорями, з-за парканів часом долинав п'янкий аромат бузкового цвіту. "Боже мій! — думав він. — Марія… Не може ж це довіку тривати…"
4
Керн зайшов до аптекарської крамниці поблизу Вацлавської площі: проходячи повз неї, він побачив у вітрині кілька флаконів одеколону з етикеткою батькової фабрики.
— Одеколон "Фарр"! — Керн покрутив у руках флакончик, якого зняв для нього з полиці продавець. — Звідки він у вас?
Продавець знизав плечима.
— Хіба я пам'ятаю? Це німецький. Він у нас уже давно. Ви хочете купити флакон?
— І не один! Шість флаконів.
— Шість?
— Еге ж, на перший раз шість. А далі й ще. Я ним торгую. Звісно, ви повинні щось скинути з ціни.
Продавець зацікавлено глянув на Керна.
— Емігрант?
Керн поставив флакон на прилавок і сказав з досадою:
— Ви знаєте, мене це запитання вже починає дратувати. Особливо в устах цивільних осіб. А надто, коли я маю в кишені дозвіл на проживання. Ви краще скажіть, скільки процентів скинете.
— Десять.
— Ви жартуєте! Що ж я тоді зароблю?
— Двадцять п'ять процентів, згода? — сказав хазяїн, що саме підійшов до них. — А як візьмете десять флаконів, то й усі тридцять. Ми просто раді здихатись цього старого непотребу.
— Непотребу? — Керн ображено глянув на хазяїна. — Це, коли хочете знати, першорядний одеколон!
— Може, й так… Тоді вам, напевне, досить буде двадцять процентів, — байдуже мовив той.
— Тридцять, не менше. До чого тут взагалі якість? Якщо ви скинете мені тридцять процентів, то хіба одеколон уже й не може бути добрий?
Продавець зневажливо скривився.
— Усі одеколони однакові. Добрі тільки ті, які роблено для реклами. Ось у чому весь секрет.
Керн обернувся до нього.
— Ну, цей давно вже не рекламується. Отже, по-вашому, він має бути дуже поганий. А коли так, то ви могли б і тридцять п'ять процентів скинути.
— Тридцять, — повторив хазяїн. — Вряди-годи його все-таки питають.
— Пане Бурек, — сказав продавець, — я гадаю, можна скинути й тридцять п'ять, якщо він візьме зразу дюжину. Питає його завжди один і той самий чоловік, та й він ніколи не купує. Ще й сам хоче, щоб ми в нього рецепт купили.
— Рецепт? Господи, ще цього нам бракувало! — Бурек підняв руку, наче захищаючись.
— Рецепт? — насторожився Керн. — Хто це хоче продати вам рецепт?
Продавець засміявся.
— Та один там стариган. Каже, нібито це його колишньої власної фабрики виріб. Бреше, звичайно. Ці емігранти чого тільки не навигадують.
Кернові на хвилину перейняло дух.
— А ви не знаєте, де той чоловік живе? — спитав він.
Продавець знизав плечима.
— Здається, адреса в нас десь валяється. Він її нам кілька разів давав. А навіщо вам?
— Бо це, мабуть, мій батько.
Обидва, і продавець, і хазяїн, втупили в Керна здивовані очі.
— Та невже? — перепитав продавець.
— Так, це, напевне, він. Я його вже давно шукаю.
— Берто! — гукнув схвильовано хазяїн до жінки, що працювала за конторкою в глибині крамниці. — У нас іще є адреса того добродія, що хотів нам продати рецепт одеколону?
— Ви про пана Штрама питаєте? Чи про того старого бевзя, що вже стежку втоптав до нас? — озвалася жінка.
— Ет, чорт! — хазяїн зніяковіло глянув на Керна. — Вибачте! — і швидко пішов до неї.
— Ото щоб знав, як шури-мури крутити зі своїми службовками, — бридко всміхнувшись, півголосом кинув йому вслід продавець.
За хвилинку засапаний хазяїн повернувся з папірцем.
— Ось адреса. Його звуть Керн. Пан Зигмунд Керн.
— Це мій батько.
— Справді? — Хазяїн простяг записочку Кернові. — Візьміть. Він уже тижнів три, як не приходив. Ви, юначе, вибачайте за ті слова… Самі розумієте…
— Та нічого. Я зразу ж піду туди. По одеколон прийду пізніше.
— Звичайно, звичайно! Це ж не горить.
* * *
Будинок, указаний у записочці, стояв на вулиці Тузаровій, неподалік від Критого ринку. На сходах було темно, вогко, тхнуло цвіллю й кухонними випарами.
Керн повільно піднімався сходами. Його схопило дивне почуття — він трохи боявся побачити батька після такої тривалої розлуки. А також він надто добре знав, що не слід сподіватися на щось хороше.