ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО
Е. М. РЕМАРК
Переклад: Юрій Лісняк
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Керн підхопився з подушки й прислухався. Як усі гнані й цьковані, він умить прокинувся з темного, каламутного сну й уже був готовий до втечі. Застигнув всім своїм худеньким тілом у напружено-очікувальній позі, він сидів у ліжку й гарячково міркував, як вислизнути звідси, якщо поліція вже на сходах.
Кімната на п'ятому поверсі… Вікно виходить у двір, але ні балкона, ні карниза, звідки можна б дотягтися до ринви, немає. Отже, через двір тікати неможливо. Лишається єдиний шлях: коридором на горище, а звідти по даху в сусідній дім.
Він поглянув на циферблат годинника. Кілька хвилин на шосту. Кімнату ще сповнював досвітній морок, і в ньому невиразними плямами сіріли простирала на двох інших ліжках. Поляк, який спав біля стіни, гучно хропів.
Керн тихо встав із ліжка й навшпиньки підійшов до дверей. Тієї ж миті його сусіда на середньому ліжку ворухнувся й пошепки спитав:
— Що там?
Керн не відповів: він саме завмер, припавши вухом до замкової щілини.
Сусіда підвівся і, сидячи в ліжку, став порпатись у своїй одежі, що висіла на залізному бильці. Потім спалахнув кишеньковий ліхтарик, і кружало блідого тремтливого світла вихопило з темряви руді, облуплені двері й зігнуту постать розпатланого, в зім'ятій білизні Керна.
— Чуєш, ти? — просичав чоловік у ліжку. — Що там таке, я питаю!
Керн випростався.
— Не знаю. Мені щось таке вчулось, і я прокинувся.
— Вчулось, вчулось! Кажи до ладу, що почув, недотепо!
— Щось там унизу. Голоси якісь, тупіт чи що.
Кернів сусіда встав і теж підійшов до дверей. На ньому була жовтувата нічна сорочка, з-під якої визирали волохаті м'язисті ноги. Він і собі трохи послухав, потім спитав:
— А ти давно вже тут живеш?
— Два місяці.
— І за цей час була хоч раз облава?
Керн похитав головою.
— Ото ж бо! Тобі, певно, просто причулося. Знаєш, як воно вві сні: щось рипне, а тобі здається — грім.
Він посвітив Кернові в обличчя.
— Ну звісно… Ще й двадцяти, мабуть, нема. Емігрант?
— Атож.
— Єзус Христус, цо сен стало? — захрипів раптом зі свого кутка поляк.
Чоловік у нічній сорочці спрямував кружало світла на нього. З пітьми виринула чорна щітка давно не голених вусів та бороди з проваллям роззявленого рота й широко розплющені очі під кошлатими бровами.
— Дай спокій із своїм Єзусом Христусом, поляче, — буркнув чоловік із ліхтариком. — Його вже давно на світі нема. Поліг добровольцем на Соммі.
— Цо?
— О, знову — чуєте? — Керн метнувся до ліжка. — Підіймаються сходами! Треба тікати через дах!
Чоловік у сорочці теж крутнувся, мов дзиґа. Знизу почувся стукіт дверей, приглушені голоси.
— Сто сот чортів! Поляче, тікай! Поліція! Тікаймо! — Він зірвав із бильця свій одяг. — Вихід знаєш? — обернувся до Керна.
— Знаю. Коридором праворуч, а там за вмивальником сходи нагору.
— Ну, гайда! — Чоловіку сорочці тихенько відчинив двері.
— Матка Боска! — харчав поляк.
— Цить! Гляди, нас не викажи! — Чоловік причинив за собою двері й слідом за Керном подався вузеньким брудним коридором. Бігли вони так тихо, що чули, як капає в раковину вода з погано закрученого крана.
— Ось тут нагору! — шепнув Керн, звернув ліворуч, аж раптом на когось наткнувся й ледве не впав.
Побачивши перед собою уніформу, він подався був назад, але в ту ж мить його вдарили по руці й хтось гукнув із темряви:
— Стій! Руки вгору!
Керн опустив додолу своє манаття. Ліва рука його затерпла від удару, що припав на лікоть. Чоловік у сорочці спершу нібито ладен був кинутися на голос у темряву. Та, углядівши дуло револьвера, що його наставив йому в груди другий поліцай, й він повільно підняв руки.
— Кругом! — скомандував голос. — Стати до вікна!
Утікачі підкорились.
— Поглянь, що там в них у кишенях, — сказав поліцейський з револьвером.
Другий обшукав одяг, що лежав долі.
— Тридцять п'ять шилінгів… ліхтарик, люлька… складаний ніж… густий гребінець. Більш нічого.
— Паперів нема?
— Листи якісь чи що…
— А паспорти?
— Нема.
— Де ваші паспорти? — спитав поліцай з револьвером.
— У мене немає паспорта, — відповів Керн.
— Ну, звісно!
Поліцай штурхонув чоловіка в сорочці дулом револьвера в спину.
— А в тебе? Тебе що, окремо питати, волоцюго?
Поліцаї перезирнулися. Той, що без револьвера, зареготав. А перший облизав губи, тоді повільно мовив:
— Ти ба, який вельможний пан! Його ексцеленція пан Волоцюга! Генерал Смердюх! — І раптом, розмахнувшись, ударив чоловіка в сорочці кулаком у підборіддя. А коли той заточився від удару, поліцай ревнув: — Руки вгору!
Чоловік повернув до нього голову. Керн іще ніколи не бачив такого погляду.
— Я тебе, тебе питаю, задрипанцю! — визвірився поліцай. — Довго ще думатимеш? Чи, може, тобі ще раз зацідити?
— У мене немає паспорта, — сказав чоловік.
— У мене немає паспорта! — передражнив його поліцай. — Ну, звісно, в пана байстрюка немає паспорта! Я так і знав. Ну вдягайтеся, та мерщій!
Коридором, відчиняючи підряд усі двері, надбігло ще кілька поліцаїв. Один, у погонах, підійшов до затриманих.
— Що це тут у вас?
— Та ось, двох пташок злапали. Через горище хотіли випурхнути.
Офіцер зміряв обох затриманих поглядом. Він був зовсім молодий, вузьколиций; блідий, з невеличкими, акуратно підстриженими вусиками; від нього пахло перукарнею. Керн упізнав запах — одеколон 4711. Він трохи розумівся на цьому: колись його батько мав парфумерну фабрику.
— До цих двох ми придивимося пильніш! Візьміть їх у наручники, — наказав офіцер.
— Скажіть, невже віденській поліції дозволяється бити затриманих? — спитав чоловіку сорочці.
Офіцер звів на нього очі.
— Як ваше прізвище?
— Штайнер. Йозеф Штайнер.
— Безпаспортний, та ще й погрожує нам, — устряв поліцай з револьвером.
— Дозволяється ще й не таке, щоб ви знали, — відрубав офіцер.
— Збирайтеся, швидше!
Арештовані вдяглися. Поліцай вийняв наручники.
— Давайте-но руки, лебедики! Оце вам таки пасує. Наче за міркою зроблено.
Керн відчув на руках холодний дотик сталі. Це були його перші в житті кайдани. Іти вони не дуже заважали, але Кернові здавалося, наче в нього скуті не самі лише руки.
Надворі вже розвиднялося. До будинку під'їхали два поліційних автомобілі. Штайнер скривився.