— Стратосферівка!
— Не мо'ть буть!
— Та як же не мо'ть буть, коли ж я добре знаю, що Стратосферівка!
— Та що ти мені торочиш, коли я сам голова Стратосферівської сільради?!
— Тю! Так оце ж і єсть Стратосферівка!
— А сільрада де?
— Та оце ж і сільрада!
— Так що ж, потвоєму, я дурний чи макоцвітний?!
— Вам видніше!
Як крутонеться голова сільради, як ухопить себе за голову та галопом до правління колгоспу. Біжить, тремтить. Назустріч голова колгоспу:
— Чого ти тіпаєшся? По одноосібному сектору хлібоздачу закінчив, чи що?
Голова сільради до нього:
— Це ти чи не ти?
— Я!
— Сільраду вкрали!
— Де?
— В нас!
— Хто?
— А я знаю?
— Та схаменися, що ти верзеш?!
— Та не верзу, а піди подивись, — була сільрада, а тепер он стоїть чиста чиясь хата, обгороджена, з новими ворітьми! Дай води!!!
А колгоспники, а колгоспниці аж лягають та заливаються! Ну да, їм смішки, а голова сільради аж посинів, бідолаха. Не можна ж, товариші, так жорстоко жартувати.
ПЕРЕСТРАХ
— Роздягають!
— Кого роздягають і де роздягають?
— У городі роздягають! Всіх! Як тільки стемніє надворі — і не потикайтесь!
— А кого ж роздягли?
— Ну, я не знаю, кого саме роздягли, а що роздягають — факт!
— Ну, от із вашого будинку когонебудь роздягли?
— Ні, з нашого ще нікого не роздягли, а взагалі в місті дуже багато випадків грабіжництва!
— Ну, де саме? Кого саме?
— Ну, не можу ж я вам точно сказати, де саме і кого саме, — я вам не карний розшук!
І аж розсердилася наша співбесідниця…
— Я сама ввечері нікуди не виходжу та й вам не раджу… Прийдете додому, як Адам. Фігового листочка навіть не знайдете по дорозі — зима… Рукою прикриватиметесь…
…А веселий і чорнявий артист одного із столичних театрів, співбесідник невеличкої компанії, заливався дзвінким сміхом…
— Чого вам так весело? Того, що роздягають?
— Ось послухайте, що я вам розповім…
— Ану, ну…
— Було це, дорогі мої, ще тоді, коли ще не зовсім угамувалася громадянська війна, коли денеде ще по лісах та по очеретах гриміли обрізи, агонізуючи під натиском героїчних загонів Червоної Армії, коли обиватель ще був повнийповнісінький "страху й перестраху" громадянської війни.
Було це у тім городі, що ще тоді носив назву не Дніпра, з'єднаного з ім'ям всеукраїнського старости, а ще звали те місто ім'ям цариці, що вславилася не так державкою мудрістю, як ліжковим темпераментом, що жахав собою навіть розгодованих і молодих імператорських гвардійців…
І от раптом страшні чутки:
— Роздягають! Ні проїхати, ні пройти!
Ну, ви ж самі, дорогі мої товариші, розумієте, що такі чутки, — та ще в місті, де обиватель іще пам'ятав і п'янокривавий розгул махновців, і горілчаношибеницькі "самодержавіє, православіє й народність" денікінськоврангелівських "маладцов", — чутки ці,— хажу ж вам, — загнали в нори полохливого обивателя…
І от — було темної ночі…
Засиділася невеличка собі компанія чи на іменинах, чи на хрестинах, чи не знаю, де там уже вона засиділася. Тільки засиділася вона аж до тої пори, коли починають драти свою горлянку півні…
— Доведеться ночувати! — каже господар.
— Доведеться! — кажуть гості.— Бо хто' ж наважиться піти глупої ночі додому, та ще в такий час, коли ані пройти вам, ані проїхати!
— А я піду! — каже доктор Веселенко.
— Що ви, що ви?! — в один голос, з острахом закричали і хазяї, й гості.
— А я піду! — каже доктор Веселенко.
Доктор Веселенко, симпатичний чолов'яга, веселий хлопець, прекрасний товариш і одчайдушний парняга…
— Що ви, що ви! Та ограбують же, та вб'ють же!..
— А я піду! Вбити вони мене не вб'ють, а як і пограбують, чорт із ними. Пальтишко в мене таке, що навряд чи забагатіють. Та й чи вже ж таки і грабують, як про те балакають… Давайте перевіримо.
— Що ви, що ви, що ви?! Як себе не шкодуєте, пацієнтів своїх пожалійте…
— Прощавайте! Піду!
…І пішов, дорогі мої товариші, доктор Веселенко додому.
Вулиця темнувата була. Од центру не близько…
І хоч одчайдушний парняга був доктор Веселенко, хоч і веселий він був, товариші мої, хлопець, та проте була вже ніч глупа дуже, до центру не близько, а чутки про грабунки свою справу робили, і було на душі у доктора Веселенка трохитаки, — по правді вам сказати, — моторошно.
От іде собі та й іде доктор Веселенко. Іде вперед, і назад оглядається, і на всі боки озирається.
Аж гульк — зза рогу фігура якась витикається.
"Ну, — думає доктор Веселенко, — єсть. Це передовик, а за рогом зграя… Прощай пальто, прощавайте й штанчата!"
Порівнявся доктор Веселенко з фігурою, пильно до неї придивляється і не дуже до неї наближається…
Аж та фігура, з доктором порівнявшись, до доктора підходить і зупиняється…
— Чи нема у вас, товаришу, сірничків, щоб у вас припалити? — так та фігура до доктора звертається…
— Єсть у мене сірнички, — говорить доктор… А в самого аж десь там тенькнуло.
"Єсть, — думає доктор. — Так, як і завжди: спочатку припалить, а потім наган, а потім на розі товариші і…"
Витяг доктор сірнички, дає припалювати, а потім сам пальто розстібає, щоб "чесну компанію" не затримувати.
Припалила фігура цигарку, промовила "дякую" й пішла собі далі.
Пішов собі далі й лікар Веселенко, а сам собі думає: "Ось зараз вискочать і всі!"
Дійшов уже до ліхтаря, дай, думає, подивлюся, котра воно година… Лап за кишеню — нема годинника. А годинник у доктора чудесний був, золотий, і ланцюжок при ньому масивний — подарунок від вдячних пацієнтів.
Нема годинника!
І сильно дуже жалко стало докторові Веселенкові годинника: подарунок — раз, та й найкоштовніша річ у нього той годинник був.
"Краще б до Адама роздягли, аби тільки годинника не брали!.. Ні, не віддам годинника!"
Блискавкою назад метнувся доктор Веселенхо…
"Все одно, — думає,— вб'ють не вб'ють, а годинника не дам!"
— Стій! Стій, кажу тобі, мерзотнику! Стій, бо як собаку застрелю!
Фігура стала…
Підскочив до фігури доктор Веселенко, схопив за петельки та як сіртоне:
— Годинника! Годинника віддай, мерзотнику! Віддай годинника, бо задавлю!
— Будь ласка, нате! — трясучись, каже фігура… Тремтячими руками лізе фігура в кишеню, дістає годинника.
— Нате!
— Ах ти ж сучий син! Не встиг цигарки припалити, годинника спер. Я тобі!
Вхопив доктор Веселенко годинника й додому підтюпцем… Та все озирається, та все оглядається. Аж ускочив до себе в квартиру, одсапнув: