І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4й годині потяг іде!
І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!
І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!
Бо та людина — мисливець!
Нема в світі найбільшої сили, як жінка!
Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…
І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…
* * *
— Іване Петровичу, в суботу їдемо?
— Як вирвусь, так їдемо!
— Звідки вирвусь?
— З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!
— Ну?! І не поїдете, значить?
— Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!
* * *
Яка ж це сила велика — мисливство!
А хіба не сила?
Уважайте!
Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.
— Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!
— Хто витягне?
— Жінка витягне! Ззаду біжить!
І коли вскочило у вагон те, що "витягне", так старий мисливець, що на своїм віку "медведів давив, як кошенят", перехрестився й проказав з острахом:
— Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер! Моя вже вмерла, царство їй небесне, одвик уже!
Ах, тумани над озерами!
* * *
Ви, товаришу, ще не мисливець? Як же це так?
На самій Харківщині вже дев'ять тисяч мисливців, а ви ще не записалися?
— Айайайайай! Записуйтеся — це ж не так тяжко!
Для того, щоб бути мисливцем, треба ось що:
1) Складну алюмінієву чарку!
2) Баклажку таку, щоб містила не менш як літр.
3) Фунтів зо два мисливських сосисок.
4) Патронташ.
5) Ягдташ.
6) Рюкзак (це така сумка, що за плечі одягається)…
7) Чоботи мисливські. Довгі такі — аж по самі тпруті…
8) Реміняку — зайці носити…
9) Тороки — качки носити…
10) Барклайку — набої набивати.
11) Закрутку — /іабої закручувати.
12) Мірочку — порох та шріт одміряти.
13) Мисливський квиток.
14) Рушницю. Остання — не обов'язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити.
Все це на себе одягається й ідеться полювати. Коли потім вас запитують:
— Що, товаришу, вбили?
— Та пляшок з чотири таки вбили! А потім у порожні пляшки поціляли!
Ви вже — справжній мисливець.
Ви вже абсолютно нічим не відрізнятиметесь од 95 % всіх наших найдосвідченіших мисливців!
ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ
Їхав я якось залізницею. На одній із станцій витяг я із валізки склянку, вискочив, приніс до вагона води й поставив у купе на полиці.
Літній чоловічина, що сидів поруч мене, попрохав дати йому напитися.
— Беріть, будь ласка.
Чоловічина випив воду, подякував і, показуючи мені склянку, промовив:
— Подивіться на цю склянку.
— А що таке? — запитав я.
— Подивіться, як її зроблено. Вінця якісь нерівні, кострубаті, боїшся просто в рота взяти, щоб не подряпати себе.
— Да, — відповів я. — Чи не вміють, чи не хочуть, а роблять погано. Можна б уже й кращий посуд випускати.
Розбалакалися ми.
— Я сам, — розповів мій супутник, — робітник із гути. Давно вже працюю на виробництві, і скажу я вам, що це просто неохайність виробнича. Нема догляду на заводі, нема ока. Робимо, аби з рук. Директор або управитель дбає, очевидно, щоб програму виконати, а свідомості серед робітників теж не багато… От і маємо таке, що бридко в руки взяти…
— А правда ж, — перебив я його, — можна вже робити як слід?
— Та, звичайно ж, можна. Я не знаю, якої це гути оця склянка, а знаю, що з нашої такої б не випустили. Ніколи б не випустили. Наш директор би цього не допустив.
— Налагодали, значить, вже виробництво?
— Налагодили. А знаєте, як налагодили?
— Як?
— Шлунок допоміг.
— Який шлунок?
— А такий звичайний шлунок… Робимо ми, як ви знаєте, всілякі скляні вироби: пляшки, склянки, лампове скло, аптечний посуд. Робимо ми, між іншим, і наконечники для клістирів. Робили ми раніше отаке казнащо, як і оця склянка. Аби зробити. Піде, бо кращого все ж одно немає. І от одного разу заслаб наш директор на шлунок. Треба було клістир поставити. Прибігла директорша до склепу по наконечник. Дали їй… Вона й засунула. Так директор як не підскочить, як не крикне:
— Що ти мені їжака сунеш?!
Перелякалася директорша страшенно.
— Що ти, Ваню! (Його Іваном Федоровичем звуть). Якого їжака? Це з вашого заводу наконечник.
— З нашого?
Та як ухопить того наконечника, та як брязне об землю… А на другий день скликає загальні збори. А потім виробничі наради.
Як узявсь, як узявсь — так тепер наша гута на першім місці. Посуд у нас, як хрусталь. І всі задоволені.
"Що бог посилає, то все на краще", — подумав я.
"ЧУКРЕН"
Сивасивезна старовина…
Отоді ж таки, як жилабула на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву "Чукрен".
Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її божий, завжди чухався.
Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги, і коли було його чи запитають про щонебудь, чи загадають що зробити, зроду воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…
Через те й країна звалася "Чукрен"…
Власне кажучи, перша її назва була не "Чукрен", а "Чухрен", але згодом "хи" перейшло в "ки", а правописна комісія той перехід "хи" на "ки" затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни "Чукрен".
Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями.
Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено "Всечухраїнський день музики", починали співати "Корита":
Ой корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки води мили, А мальчишки воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заварювать, Не хочу тібє любить, З тобою разговарювать.
Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють;
— Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?