І зробилася після того Харитині Филипченкової ота "дорога жінці" не простою "дорогою" привабливою, а глибоким яром, терном порослим, з ямами вовчими. Зробилася вона "дорогою" темною, страшною.
Уже улюлюкають на Харитину Филипченкову, коли вона "дорогою" тою йде, вже обороняють її од Карпенка на базарі люди, бо вже до волосся Харитининого він сікається…
Вже кричить Карпенко Харитині:
— Пожди! Ще й Тужик тебе зустріне!
Вже лунає зойк "першої хороброї" Харитини Филипченкової з "дороги жіночої".
— Що робить?.. Рятуйте! Нема вже мені тут життя. Мені вже й земелька буде за 10 верстов, і невдобна та земля буде, ще всього мені буде. Удовабо я, жінкабо я, а вони чоловіки, вони в нас диктатори.
Вже сльози ХаритининІ "дорогу жіночу" миють.
Ах, як тяжко ще в нас на "жіночій дорозі".
Хто "улюлюкне" на Карпенків та на Тужиків?..
Щоб не тернами колючими йшла Харитина Филипченкова на жіночій "дорозі"… Щоб сльози її на ту дорогу не капали…
А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ!
Ми, розпочинаючи видавати свій журнал, категорично вирішили ігнорувати Чемберлена. Категорично!
Хоч на голову, думали ми собі, хай Чемберлен стане, хай монокля надіне ще на одне око — не звертатимемо, сказали ми собі, ніякісінької уваги ні на його монокль, ні на його циліндр. І на Болдуїна не звертаємо. І на Черчілля, і на Хікса… Мов їх нема зовсім.
Коли один із наших співробітників якось заявив:
Та ми ж усіх перчили, Поперчимо й Черчілля,—
всі в редакції, як один, замахали руками:
— Не займай Черчілля, не буде черчіллить! І так у редакції душно.
А секретар редакції до цього додав:
І не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена.
Ну всетаки ми вирішили, що плювати не будемо, бо, поперше: слина теж річ у хозяйствї потрібна, а подруге: в дипломатичних зносинах плювати не прийнято, тим паче, що містер Чемберлен — людина дуже образлива і пише ноти навіть з приводу карикатури, намальованої на нього в "Известиях", так що, якби ми плюнули, попер би ще на нас війною. А ми народ мирний. Нам он треба Дніпрельстан будувати, а не воюватися…
Вирішили ми просто собі ігнорувати його — й край!
І от нате вам: нота.
Нота — висока дуже. На верхнє "до". Так що вже не проста собі нота, а фальцетиста. Аж пищить!
Коли ми про ноту вперше почули, ми думали, що то просто радіохвиля з чергової трансляції знизилась десь до розсадника расових йоркширів, якраз у той час, коли їм (йоркширам тим) їсти давали, підхопила вона (хвиля) йоркширські нервові голоси й принесла у гучномовець…
Аж воно — ні.
Виявляється, що то Чемберленова нота. Ми просто зніяковіли: отака подібність! І перший момент не знали, як же нам реагувати… З одного боку — обіцянка не звертати на Чемберлена уваги, а з другого — отакий галас.
Думали довго, що нам робити. І вирішили всетаки що:
Ми не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена. Хай пищить англійський пан, Наша справа — Дніпрельстан.
ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ
Все село плакало…
Йшло за марами, на яких пливли дві новенькі осикові труни, і плакало справжніми гіркими болючими сльозами…
Та й як же було тому селу не плакати?
Ховали голову й секретаря сільради.
Хароші таки були люди, чесні, трудящі, роботящі, недавнечко оце їх переобрали, — і раптом обох їх знайшли висячими над ставком, на вільхах, один перед одним, в смутних позах трагічних шибеників…
Повісились хороші люди…
Все село плакало, проводжаючи в далеку путь двох хороших, чесних, активних, роботящих людей…
І було це так для села несподівано, на думку ніколи нікому не спадало, щоб можна було чекати отакого страшного кінця…
Веселі ж були, жваві, здорові…
Оххохо!..
* * *
Поховали…
І коли вже поховали, тоді зібрався актив сільради, довго сиділи, думали і, нарешті, вирішили покликати жінок покійних товаришів і розпитати, в чім же ж справа…
Прийшли заплакані жінки.
— Скажіть, де причина? Через віщо це вони так?
— Ох, і не знаємо! Ох, і не скажемо! Ох, і не докажемо!
— Та, може ж, хоч помічали щось таке за ними останніми часами?
— Нічогої Тільки й того, що обидва почали оце перед благовіщенням у ставку купатись!
— Як?
— О доле наша…
І розказали жінки неймовірну історію. Прийшли якось їхні чоловіки з сільради сумні дуже і об'явили їм:
— Завтра поринаємо!
— Як поринаєте? Куди поринаєте? Де поринаєте?
— В ставку поринаємо! Вглиб!
— Та що ви, побожеволіли, чи що? Та ще ж крига не розтала!
— Нічого не поробиш: треба! Човна нема — треба поринати… Наказано…
— Та…
— І не такайте, бо не вашого, — кажуть небіжчики, — це розуму справа… Треба…
І справді… Другого дня вранці пішли кудись… За годину приходять, зубами цокотять, мокрі як хлющ. Попереодягались, позалазили на піч, гріються і один в одного питають:
— Дістав дна?
— Ні! Ще трішечки і дістав би, так духу не хватило…
— От нещастя, — каже другий, — і де воно на нашу голову взялося?
— А ще ж і рибу передивитись треба, якої вона породи!..
На другий день те саме…
Пішли, а потім поприбігали — й на піч.
Балакають:
— Нічого, мабуть, не вийде. Дна, може, й дістанемо, а рибу навряд чи перепишемо… Дуже трудно… В глибу риба сидить.
А на третій день ото пішли:
— Ой, горе наше, горе! Та хто ж наших діточок доглядатиме? Та хто ж…
Сумувала сільрада… Та що поробиш?
Вибрали нового голову, нового секретаря… Почали працювати, згадуючи добрим словом небіжчиків…
І вже аж через місяць, перекидаючи папери, закричав секретар новий не своїм голосом: — Ось! Ось! Всі до нього…
Папірець… А на папірці резолюція: "Оце наша смерть!"
Прочитали:
"Райземвідділ пропонує вам терміново дати відомості про рибні вгіддя місцевого значення:
1) Які рибні вгіддя маються в вашій с/раді (річки, озера, ставки).
2) Площа окремого рибугіддя (довжина, ширина, глибина).
3) Які породи риби і т. д., і т. д." Догадалися члени сільради…
Терміново… Березень місяць… Човна нема… Поринали… Міряли… Вічна їм пам'ять.
* * *
Не скажу, в якім це було селі! Не скажу, якого району! Не скажу, якої округи!
ЯК МЕНЕ ПРЕСА ПІДВЕЛА (Факт)
Сьогодні — наш день. Хоч один день на рік, а таки наш. Цілком наш, з гамузом, з уздром. Сьогодні можна про себе… Про свої справи, про "пресові", бо хоч що ви там собі кажіть, а ми таки преса…
Так, значить, про себе…