Зашуміло товариство, мов тії джмелі в лісі.
— Треба, треба нам церкву святу будувати! — кричать одні.
— Не треба, не треба! — кричать другі.— Увесь мир Божий, світ увесь — церква його.
— Не треба, не треба! Наші діла, наші вчинки лицарські — молитва до Бога.
Шуміло, гуділо товариство. "Треба церкви!", "Не треба нам церкви!", "Треба!", "Не треба!" — мішаються з собою противні голоси. І не знати, котрі голоси перемагають. Аж виступає князь Богданко Ружинський:
— Дозвольте, панове товариство, мені до вас слово держати.
— Говори, говори! — йому у відповідь товариство. І говорить князь Богданко грімко-грімко:
— Товариство славне! Правду каже наш кошовий, що нам на Січі треба Дому Божого, церкви святої, правду святу каже! Чи знаєте, що про нас, запорожців, на Україні говорять, як сміються з нас? Кажуть таке, що як спитати в запорожця, де його церква, то він відповідає: "Ось копиця сіна — то ж церква запорізька!" Так посміхаються з нас по всій Україні широкій! Чи ж дозволимо на це, щоб така слава про нас, лицарство християнське, по нашій рідній Україні ходила? А коли не буде в нас церкви, не буде на Січі найсвятішої Євхаристії, то ця слава буде заслужена. Ми ж християнське лицарство, й повинні на Січі святий хрест мати й Господа нашого, в най-святішій Євхаристії утаєного...
Тут увірвав князь Богданко й водив зором по козаках. Козацтво мовчало. Ніхто ні словечком не озивався. Тоді князь Богданко знову став говорити:
— І скажу вам правду, признаюся вам, що перед походом благав я помочі в Пречистої Діви, щоб узяла нас під свій покров. І в душі зобов'язався я, що як верну щасливо з походу, спонукаю вас, товариство, до будови церкви святої Покрови. І Пречиста Діва, Мати Божа, вислухала молитви моєї. Товариство славне, на будову церкви половину коштів я плачу своїми грішми. І питаю вас: "Будуємо церкву чи не будуємо?"
І в один голос товариство:
— Будуємо, будуємо!
Тут знов кошовий отаман дозволу говорити просить.
— Дякую вам, товариство славне, за розумне рішення. Будова церкви не прийдеться нам важко! Доволі дубів у Великому Лузі на стіни! Майстрів до будови між нами чимало, а й різьбарі, й малярі найдуться. Тож із Божою поміччю зараз і візьмемося до діла.
Як скінчив кошовий, старий запорожець Гриць Сулима дозволу говорити просить:
— Товариство славне! Дуже, дуже тішуся, що ви рішили на Січі церкву будувати, дуже тішуся! Дуже потрібна нам церква тут. Та ще одна є потреба! Із походів багато вертає запорожців каліками. Треба нам і про них подбати, треба нам козацького шпиталю, захисту й лікарні для калік. Я маю на Україні біля Чигирина чималий маєток. Продам його й усі гроші дам на будову шпиталю.
На те виступає другий сивий запорожець, високий та худий, і дозволу говорити просить.
— Розумне слово сказав наш Гриць Сулима. Треба нам шпиталю, дуже треба. Треба захисту для ранених і недужих запорожців, але треба, браття, захисту й для цих, що в них душа зранена. Небагато, правда, на Січі доживає сивого волосся, а все ж є доволі таких, як Сулима, що їм Господь судив пізнати віку дожити. Прийде час, я все думаю над цим, що годі буде мені на Січі заваджати, треба десь на самоті гріхи відмолювати. От моя думка така: треба нам заснувати козацький, запорізький монастир. Нехай там старі запорізькі діди гріхи свої відмовлюють. А при монастирі міг би бути й шпиталь, що його монахи доглядали б. Я, товариство, вже й місце піднайшов під такий запорізький монастир. Чудове місце. Знаєте густий ліс над річкою Самарою, там побудуймо наш монастир і шпиталь. Буде затишно й безпечно. У мене є й земля своя, й гроша прискладеного дещо найдеться, а родини дасть Бог! Моя родина — це Січ і все товариство на Січі, так нехай же моє майно для січового товариства послужить.
— Славно, славно! — загуло все товариство січове.— Хай живуть наші запорізькі діди Гриць Сулима й Петро Зарицький!
Тут виступив кошовий і каже:
— Я радію, мов дитина! Стільки доброго і стільки гарного й пожиточного ми постановили, порішили. Товариство славне, це, що ви нині порішили, це немов заповідає нашій Запорізькій Січі кращу будучину, величну й славну будучину. Я вже бачив в уяві нашу Січ як могутню й велику державу, страшну ворогам, а корисну народові українському, всій українській землі. Дякую вам, товариство славне, лицарство християнське, за ваші розумні й пожиточні постанови, дякую й вам, друзяки, діди запорізькі, розуме Запоріжжя, вам, Грицю Сулимо, й вам, Петре Зарицький! Сьогоднішній день повіки зостане пам'ятний в історії Січі нашої.
Веселе та вдоволене, піднесене на дусі, розходилося товариство по своїх куренях. Кошовий із князем Богданком довго ще ходили по січовому майдані та радили над всячиною.
Князь Богданко Ружинський під враженням ухвал запорізької ради став сповідатися кошовому зі своїх мрій:
— Знаєш, батьку кошовий, про що нам треба дбати? Треба, перш за все, подбати про поширення й забезпечення запорізьких земель, а заразом і про загосподарювання їх.
— Авжеж,— каже кошовий Клим Сокольський,— годі нам із самої здобичі та з ловлі жити, земля тут така врожайна, що гріхом було б зоставляти її неуправною, треба заселити її хуторами. Я думаю, що це вдасться, бо січове братство — добра забезпека перед нападами бусурмана.
— Так,— згодився князь Богданко.
— Я думаю, що охочих на хутори на Запоріжжі найдеться доволі. У нас же вони не панські піддані, а вільні люди. Платити ж тільки мають невеличку данину на січовий скарб і в важній потребі січовикам оружно до помочі стати.
— Само собою,— каже кошовий,— хто любить волю та в кого є хоч трохи лицарського духу, цей кине панщизняну землю та піде до нас.
А князь Богданко:
— Не до смаку це буде панам на Україні. Кошовий розсміявся:
— Ха-ха-ха! Княже Богдане Ружинський, а що буде, як із твоїх посілостей усі вивтікають на Запоріжжя.
Князь Богданко відповів теж із сміхом:
— Ну, що ж, хай і так, зустріне мене спільна доля з польськими панами! — А по хвилі додав поважно:
— Ні, я цього не боюся. Не тому не боюся, щоб я гордий був на це, що в мене селянам добре, що я однієї віри й народності з ними. Але знаєш, на Запоріжжя, як-не-як,, піде тільки той, що не прив'язаний до рідного кута й до скиби рідної. Є такі в нашому народі меткі та підприємливі, що готові в світ за очі йти кращої долі шукати. Але є й такі, що нізащо в світі не кинуть рідного кута, клаптика рідного. Буде терпіти нужду й знущання, а не кине, зубами триматиметься, як то кат жуть, рідного шматка землі. "Тут,— каже,— мій батько, дід мій, прадід працював, своїм потом і кров'ю цю скибу обливав, не кину ж я її другим на поталу. Хочу зложити кості мої в цій самій землі, де вони спочивають".