Та вартові кожної години змінюються — одні на спочинок ідуть, а другі, свіжі на їх місця приходять.
Нема тільки спочинку йому, отаманові похідному. 4 Він по таборі ходить, усюди., заглядає, а вже найбільше на вартових позір дає...
Це ж не дома на Січі, а на чужині, ворожій землі,— треба дуже берегтися, все напоготові бути!
Нема спочинку отаманові князеві Богданкові Ружинському.
Та не тільки тому спочинку не має, що треба табору, як ока, берегти, а й думи не дають спочинку, спокою не дають...
То отаманське око по таборі козацькому несеться, а думи поза табір в'ються:
"Що там моя бідна Оленочка діє в лабетах потурнака? Де вона пробуває? Чи дуже знущається над нею покруч? Чи вдасться побратимові віднайти потурнацьке кишло, чи довідається він що-небудь про Оленку?"
Не дають важкі думи спокою...
Зітхає тяжко князь.
А сонце вгору знімається — вже й полудень.
Недовго дождав отаман Богданко, як вернули перші звідуни.
— Батьку отамане,— голосять,— увесь Крим безборонний, бо все здібне до оружжя пішло на виправу. Тільки старці, жінки та діти й невільники' та їх наглядачі залишилися. Можна погуляти в Криму, визволити багато невільників!
— Добра вістка,— каже Богданко,— та от цікаво, куди подалася татарська орда?
Цього не знали перші звідуни. Аж на другий день прибули останні звідуни, крім Покотила. Князь Богданко й не чекав його.
"Не скоро він вернеться з вісткою, потрібною мені! Нелегку роботу має! Добре десь зачаївся клятий потурнак, добре береже своєї до-бичі розбишака",— думав князь Богданко.
Невеселу вістку принесли звідуни:
— Подалися татари чорним шляхом на Волинь та на Поділля! Радіють тут ті поганці, що— зостали. Багатий, кажуть, ясир буде та й іншого добра привезуть у Крим татари, коли вернуть,— голосили звідуни.
— Радіють! — скрикнув.— Не будуть радіти, як ми погуляємо в них на' Криму! Як долине до них вістка про запорізьке гуляння, думаю, скоро кинуть Волинь і Поділля та в свою землю повернуть.
Випрямився отаман Богданко та й сказав грімко:
— Погуляємо, товариство, на славу Запоріжжя та на добро землі рідній! І невільника визволимо чимало, і татар завернемо з дороги. Я певен, що як тільки почують вони про нашу гостину в Криму, не гаючися, повернуть рятувати своїх. Тому зараз у похід! Не гаймо ні хвилинки!
— У похід, у похід! — гриміло козацтво. А отаман говорив:
— То відома річ, у сухопутному поході треба нам коней. Що чайка на воді, то кінь у степу запорізькому козакові! Шкода нам гаяти часу, вертати по коні на Запоріжжя! Підемо, браття, по коні в татарські степи! Чайки зоставимо, тут захисне та безпечне місце! До кожної чайки приставимо по троє людей — нехай бережуть, вартують! Отаманом над вартовими буде Шах! А всі інші — в похід! Ага, а всі визволені каторжники, як хочуть, зостануть біля чайок, а хто хоче — з нами в похід.
. Небагато каторжників зостало біля чайок., тільки ті, що вже дуже були знесилені, а всі інші сказали:
— Підемо в похід!
— Славно! — загриміло козацтво їм у відповідь.
І стануло товариство в лави та й рушило в похід.
— Попереду підуть звідуни, щоб вислідити, де найбільші табуни коней пасуться,— каже отаман Богданко.
Задудонів степ під козацькими ногами, зашуміли, зашелестіли високі трави степовії.
Під вечір вернули звідуни:
— Недалеко відсіль великі табуни татарських коней пасуться.
Буде на кожного запорожця по два, а то й по три! Варта біля них невелика! у
— Гарно! Так зачекаймо козацької матері нічки і заберемо коней.
А як степи' нічка вкрила, холодом дихнула, перлиновою росою рясно покропила трави спрагнені та квіти, рушило козацтво. Тихо-тихо, легкий шелест трави чути, вужем довгим йде козацтво, зві-дуни їм дорогу до коней показують.
Ходять коні попутані, скубають траву соковиту. А козацтво вже пластує аж до самих коней! Вже на конях! За вудила кожен козак ще другого коня враз хапає!
І вперед!
Під кінськими копитами земля задудніла! І козаків мов не було! А татарські пастухи всі ще сплять, мов побиті.
В козацтва є вже коні! Не всі у кульбаках, але це дрібниця! У аулах татарських кульбаки найдуться, а поки що й охляпом можна козакові сісти.
Тепер отаман уже кінне козацтво збирає, накази роздає:
— Поділимося, товариство славне, на. три відділи. Кожен відділ піде в іншому напрямі!
Розділив усіх на три відділи по дві тисячі козаків та каже:
— Над відділом, що піде на схід, отаманом настановляю Гаврила Голубка, над відділом, що піде на захід,— Романа Незнайбіду, а над цим, що йде в середину Криму, беру я сам провід.
Швидко розділилося козацтво на три лави. Перед кожним відділом станув його отаман на коні.
— Підемо, товариство славне, в похід! А збірне_місце наше в нашій тимчасовій скарбівниці біля чайок! Від сьогодні за тиждень усім нам там бути!
— Будемо, будемо, батьку отамане, всі, хто в живих зостане! .1 ще говорив отаман Богданко:
— Товариство славне! Ви знаєте, що татарва в нападах своїх нікого й нічого не щадить! Хіба, що їм цінне! Золото та здорову молодь нашу християнську, щоб її потім у неволю продати, теж на золото зміняти. Кажуть іздавна, що де татарська нога ступила, там уже трава не росте. Не знають бусурмани милосердя, не буде й у нас милосердя для них! Тільки, панове товариство, ми людьми не торгуємо, то й у ясир ні татарських жінок і дочок, ні дітей не братимемо.
— Ні, ні! Не буде нікому пощади! — кричало козацтво.— Щадити їх, значить скріплювати свого ворога.
І роз'їхалося товариство на три шляхи. Що одним шляхом, то славний козарлюга Гаврило Голубок веде запорожців на схід Криму, що другим шляхом, то завзятий рубака Роман Незнайбіда веде запорожців на захід Криму, а що третім шляхом в саме серце Криму, то веде сам отаман похідний Богданко Ружинський.
Ой, застогнали, заридали татарські аули, від козацького полювання зачервонілася степова трава татарською кров'ю! Бо нікому не давала цощади козацька шабля.
Тільки молодий Петро, той самий, що вбив панського економа, не міг на це все. дивитися:
— Як можна вбивати безборонних жінок, діточок невинних,— говорив він із докором запорожцям,— що вони мені лихого зробили?
А козацтво сміялося з нього:
— А чи татари, як нападуть на нашу країну, панькаються з нашими людьми? — говорили козаки йому.