Відчути себе невіддільною часткою землі, полюбити деяких людей, знати, що є місце, де серце завжди знайде супокій — це вже немала підпора для одного людського життя. І цього, безперечно, недостатньо. Але в цій душевній батьківщині все рветься до чогось у певні хвилини. "Так, саме до цього ми повинні повернутися", — такого єднання прагнув ще Плотін, і чи не дивно знову зустріти те єднання на землі? Єдність виражається тут поняттями сонця та моря. Завдяки плотському відчуттю з його гіркотою і величчю серце здатне вловити її. Я стверджую, що надлюдського щастя не існує і так само не існує вічності — за межею щоденного буття. Лише ці сміховинні й ефемерні блага, ці відносні істини хвилюють мене. Щодо інших, "ідеальних", мені бракує душі, аби зрозуміти їх. Ні, я не прикидаюся дурником — просто я не вбачаю сенсу в щасті ангелів. Я знаю лише те, що це небо переживе мене. І як же я волатиму до вічності, коли після моєї смерті воно існуватиме далі? Я тут не примиряюся зі своїм становищем. Це щось зовсім інше. Бути людиною не так легко, ще важче бути невинною людиною. А бути невинним означає знову знайти душевну батьківщину, де ти відчуваєш своє споріднення зі світом, де пульсування крові зливається в одне ціле із шаленим пульсуванням сонця в найжаркішу пору дня. Добре відомо, що батьківщина завжди пізнається саме тоді, коли втрачаєш її. Для людей, які мучать самих себе, рідна країна — це та, що нехтує ними. Я не хочу ні огру блювати, ні перебільшувати, але все те, що мене нехтує в цьому житті, воно мене й убиває. Все, що звеличує життя, водночас і примножує його безглуздість. Завдяки алжірському літу я переконався: одна-єдина річ трагічніша від страждання — це життя щасливої людини. Проте це може привести тебе до достойнішого життя, бо воно навчає тебе не махлювати. По суті, дуже багато людей прикидаються життєлюбами, а самого життя не люблять. Вони тільки намагаються насолоджуватися та "експериментувати". Але це всього-на-всього раціональний підхід. Марнотратником життя треба народитися. Людське життя тут відбувається без участі розуму, з його розчаруваннями й пориваннями, самотою і кипучістю. От я спостерігав за белькурцями, і вони постають часто людьми бездоганними, які працюють, захищають своїх дружин і дітей. Мені здається, що від цього можна відчути прихований сором. І я зовсім не ідеалізую, бо в житті, про яке я розповідаю, любові не так уже й багато. Я б навіть сказав: уже не так багато. Зате все інше присутнє в ньому. Є слова, яких я ніколи не розумів, — наприклад, слово "гріх". Хочеться вірити, що ці люди не грішили проти життя. Якщо існує гріх проти життя, то це, мабуть, не зневіра, а сподівання на інше життя і спроба позбутися його невблаганної величі. Ці люди не хитрували. Божествами літа — ось ким були вони у свої двадцять років завдяки запалу до життя і зараз, позбавлені будь-якої надії, залишаються ними й далі. Я бачив, як умирало двоє з них. Пройняті жахом, вони, однак, мовчали. І кращою є вже така поведінка. Зі скриньки Пандори, де роїлися всі лиха людства, в останню чергу греки витягли надію, бо то найгірше з усіх лих. Я не знаю символу більш зворушливого. Надія-бо, на противагу тому, в що вірять, тотожна покорі перед долею. А сенс життя не в тому, щоб покорятися. Ось такий — принаймні суворий — урок алжірського літа. Однак літня пора поволі минає. Після тривалого шаленства й напруженості перші вересневі дощі — мов перші сльози визволеної землі, мовби на декілька днів ця країна пройнялася ніжністю. І в ту саму пору цератонії обволікають своїм запахом любові все місто. Увечері або після дощу земля, яка ціле літо віддавалася сонцю, відпочиває; її утроба напоєна сім'ям, що має запах гіркого мигдалю. І цей запах знову освячує шлюб людини з землею і породжує в наших душах одне-єдине по-справжньому мужнє кохання на цьому білому світі: приречене на смерть і благородне.