Але який же кінець "темного царства"? Що сталося з царем-медведем?
Про кінець "темного царства" не може вже бути й сумніву, коли поет у останнім уступі "Сну" розкусив найбільшу його загадку — всевладність царя. Відки пливе та всевладність? Чи з правдішньої сили самодержця? Зовсім ні. Його сила власне в тих, котрі в нім бачать свою силу, в його рабах і знарядах! Без них він безсильний; без нього вони безсильні. Отже, де ж лежить їх спільна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних з другими! Вони сильні тим, що вони невільники й нелюди. А скоро і в їх серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волі, тоді й страшна їх сила розвіється, тоді настане кінець "темного царства", не стане "ні власті, ні кари", розпочнеться нове царство, царство братолюбія між людьми.
МАРІЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК)
Посмертна згадка
Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла Марія Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивувався на сю вість. Як-то, "Марко Вовчок" ще й досі була жива? Здавна ми привикли вважати її якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашім духовнім обрії, щоб швидко відвернутися від нас і тільки десь-колись, мов із-за хмари, із-за туману кинути на нас промінчик свого світла. А тепер приходить вість, що вона, жива людина, від многих літ жінка українського поміщика Жученка, жила й досі, і тільки в останній хвилі д. 10 серпня (28)1 липня (с. с.) невблаганна смерть скосила сю велику силу.
Чи треба пригадувати деталі її життєпису?
Вони не скрізь такі ясні й повні, щоб ми могли гаразд розуміти її життя й літературну появу. З дому Вілінська, вона походила з української чи, може, в польсько-української сім'ї, про яку не знаємо нічого ближче. Правдоподібно, й знання української мови вона винесла з рідного дому*. Вчилася в пансіоні в Москві2, жила потім у якихось свояків у Орлі, де з нею познайомився засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодія, Панас Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посилає П. Кулішу два свої твори для надрукування їх у його "Записках о Южной Руси"; прочитавши їх, Куліш наповнився захвату і просив її не покидати й надалі пера й української мови. В р. 1858 вийшов накладом Куліша перший том її "Українських народних оповідань"3, яким зараз же припала незвичайна почесть, що один із першорядних майстрів російської літератури, Ів. Туренєв, переклав їх на російську мову і видав зі своєю передмовою4. Славний російський критик Добролюбов присвятив сим оповіданням простору статтю5, і ім’я "Марко Вовчок" — бо такий був псевдонім нашої авторки, сталося голосним на всю Росію.
Шевченко ще на вигнанні в киргизьких степах познайомився з її творами і також був у захваті від її творів, а особливо від її поетичної мови. "Вона одна знає українську мову,— писав він у однім листі, — знає так, як ніхто з нас не знає". Подібно висловлявся й Куліш, що "Марко Вовчок випив весь сок і запах із цвітів української мови". Та Шевченко відчув надто високу суспільну вартість її оповідань і у вірші "Марку Вовчку" з 1859 р. писав до неї:
Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих.
Він жде від неї оживлення й своєї музи і готов свою вільну думу назвати також її думою. Соціально-політичний бік її оповідань, її глибока і чиста, мов сльоза, любов до всіх покривджених і гноблених, особливо до жінок, заімпонували і Туренєву.
В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга, Марія Марковичка була вже одною із звізд петербурзьких салонів, покинувши чоловіка, до якого не верталася більше. Побувши якийсь час у Петербурзі, виїхала за границю6, жила декілька літ у Парижі, звідки написала два листи по-українськи до одного з галицьких часописів7 та прегарне історичне оповідання "Маруся", видане зразу по-французьки, а потім по-російськи*, а в половині 60-х років осіла на довший час у Петербурзі8. Тут віддалася живій літературній діяльності на російській мові.
Вона друкувала в "Отечественных записках" свій роман "Живая душа" в р. 1868, "Записки причетника", 1869, "Теплое гнездо", 1873, "В глуши", 1875, а крім того написала цілий ряд коротеньких оповідань із кріпацького побуту, зовсім схожих і духом, і тенденцією, і стилем з тими, що поміщені в українських "Нар. оповіданнях", тут вона, між іншим, малює дуже інтересний тип дівчини Катерини, українки, завезеної в Московщину, де звільна ламається улюблений нею образ України з її звичаями й мовою, і се ламання доводить її до тяжкої хвороби, після якої вона робиться знахаркою. Її романи загалом слабі і вкучні, з виємком першої часті "Записок причетника", де живо хоч і без більшого артизму змальовано побут духовенства в такій околиці, де великоруський елемент мішається з українським, де співають укр. пісень, уживають укр. приказок, де попівна називається Настя, а симпатичний дяк Софроній — гарний тип українця. Потім вона кинулася перекладати з французької на російську мову і переклала, між іншим, більшість фантастичних романів Жюля Верна, казки Андерсена і т. і.
У досить уже пізнім віці вона вдруге вийшла замуж за поміщика Лобача. Останній її твір, виданий по-українськи, появився в "Киевской старине" 1902 р.9 п. з. "Чортова пригода". Сей твір, писаний гарною мовою, хоч і не такою поетично блискучою, як давніші оповідання, грає одначе щироукраїнським дотепом і гумором і творить зовсім доладне закінчення її українського писання.
Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна. Російський критик Венгеров пише10 навіть, що се "мова" нереальна, взята не з уст справжнього народу, а більше співуча, черпана з укр. народних пісень". Осуд парадоксальний, тим більше, що й зміст її укр. оповідань той сам критик уважає так само нереальним. Певно, єсть деяка конвенціональність у її способі малювання панів і пань кріпосників, але малюнки жінок і дівчат кріпачок, як українські, так і московські, се старанні і глибоко правдиві психологічні й соціальні студії. З простою красою й ніжністю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, що сильно хапає за серце читача.