Присутність на репетиціях обох цих аматорів була дуже корисна. Вони особливо переконували наших артистів, що на репетиціях треба позу і гру пов'язувати з мовою так само, як це має робитися і на виставі, а все заразом повинно об'єднатися механічною звичкою. Особливо на репетиціях трагедій не можна дозволяти собі жодних звичайних рухів. Артист-трагік, котрий на репетиції нюхає табаку, збуджує в них острах, бо дуже ймовірно, що й на виставі у тому самому місці йому захочеться понюхати. Вони стояли навіть на тому, що ніхто не сміє бути на репетиції в чоботях, якщо на виставі треба грати в черевиках. Але ніщо так їх не болить, запевняли вони, як те, що жінки на репетиціях ховають руки в фалди своєї одежі.
Крім того, поради цих аматорів мали ще один дуже добрий вплив, а саме: всі чоловіки почали навчатися військової муштри. "В театрі так часто артисти грають військових,— казали вони,— але нічого сумнішого нема, як бачити на сцені в формі капітана чи майора людину без найменшої військової виправки".
Вільгельм і Лаерт перші зважились на унтер-офіцер-ську муштру і, крім того, дуже ретельно взялися знову за свої справи з шермицерії.
Багато зусиль поклали обидва аматори на розвиток трупи, що утворилася так щасливо. Вони дбали про те, щоб трупа у майбутньому сподобалась публіці, хоч та при нагоді й кепкувала з їх надмірної прихильності до театру. Артисти не знали, чи слід їм дякувати за їхні вказівки, а особливо за те, що ті не пропускали нагоди підкреслити головний пункт акторського обов'язку — голосно і виразно промовляти. Тут натрапили вони на більший опір і незадоволення артистів, ніж думали спочатку. Більшість акторів хотіли, щоб їх слухали так, як вони взагалі говорять, і лише небагато намагались вимовляти так, щоб їх було чутно. Одні складали вину на помешкання, інші казали, що не можуть кричати, коли треба говорити натурально — нишком або ніжно.
Наші театрали, маючи невимовне терпіння, всяким робом намагалися подолати цю хибу, перемогти цю впертість. Вони не шкодували ні доказів, ні лестощів і наскін-чу таки домоглися свого. Тут їм особливо допоміг добрий Вільгельмів приклад: він попросив їх сісти під час репетиції в найдальшому кутку і, як тільки його буде невиразно чути, постукати ключем по лаві. Вільгельм добре артикулював, говорив помірно, підіймав тон поволі і навіть у найпалкіших місцях не зривався з голосу. З кожною репетицією все менше було чутно стукіт ключа. Ця операція потроху сподобалась і іншим, і можна було сподіватись, що п'єсу, нарешті, буде чутно в усіх закутках театру.
На цьому прикладі видно, як люди люблять доходити мети лише своїми власними засобами, скільки зусиль треба докласти, щоб розтлумачити їм те, що зрозуміле саме від себе, і як важко людину, що бажає досягнути чого-небудь, привести до усвідомлення найголовніших умов, при яких лише і можливе виконання її задумів.
Розділ де в'я т и й
До вистави готували також декорації, костюми і все потрібне. Щодо окремих сцен і місць у Вільгельма були свої забаганки, і Зерло цьому не перечив почасти з огляду на контракт, а почасти з переконання, бо сподівався цією поступкою догодити йому, щоб потім легше прихилити до своїх поглядів.
Так, наприклад, король і королева повинні були па першій аудієнції сидіти на троні, а придворні стояти по боках, і між ними непомітно мав стояти Гамлет. Гамлет, казав він, мусить поводитись спокійно; чорна одіж досить вже виділяє його. Він мусить скорше ховатися, ніж висуватися наперед. Лише тоді, коли аудієнція закінчиться і король заговорить з ним як із сином, тоді він може виступити, і сцена знову піде своїм шляхом
Великого ще клопоту завдавали також і два портрети, на які Гамлет у сцені зі своєю матір'ю так палко посилається.
— По-моєму,— казав Вільгельм,— ці портрети, в зріст людини, повинні висіти на видноті в глибині кімнати біля головного входу, причому портрет старого короля в повному риштункові повинен висіти з того боку, де з'явиться привид. Мені б хотілося, щоб на портреті король правицею робив владний жест, трохи повернувшись і дивлячись через плече, щоб цілком бути схожим на приви-да, коли він виходить у двері. Це зробить дуже великий ефект, коли саме тоді Гамлет буде дивитися на привида, а королева на портрет. Вітчима треба показати в королівських шатах, але не в таких пишних, як небіжчика.
Були ще й інші пункти, про які, можливо, ми поговоримо при нагоді.
— Чи ви непохитно стоїте на тому, що Гамлет вкінці мусить вмерти? — запитав Зерло.
— Як же я можу зберегти йому життя,— сказав Вільгельм,— коли вся п'єса тягне його до смерті? Адже ж ми про це багато говорили.
— Але ж публіка бажає, щоб він жив!
— Я краще йому зроблю яку хочете послугу, але цього не можу. Ми іноді також хочемо, щоб якась славна, корисна людина, що вмирає від тривалої хвороби, довше пожила. Родина плаче, благає лікаря, а він не може його врятувати, отож, як лікар не може перемогти природної необхідності, так і ми не можемо порушити визнаної художньої необхідності. Це буде лише марна поступливість юрбі, коли ми будемо викликати в неї почуття, які вона бажає, а не ті, які вона повинна переживати.
— Але ж хто платить гроші, той вибирає товар по своїй уподобі.
— Тільки до певної міри; бо велика публіка заслуговує, щоб її поважали, а не мали за малу дитину, в якої хочуть виманити гроші. За її добре ми розвинемо в ній добрі почуття й смаки, і вона залюбки віддасть нам свої гроші, бо тоді ні розважливість, ні розум не докорятимуть за цю витрату. їй можна лестити як улюбленій дитині, лестити, щоб потім направити, просвітити, а не так, як вельможним і багатим, яким потурають у вадах, щоб мати з того користь.
Вони довго ще міркували, особливо про те, що можна ще змінити в п'єсі і що повинно залишитись недоторканним.
Ми не будемо вдаватись у це глибше, бо, гадаємо, запропонувати в майбутньому нове опрацювання "Гамлета", особливо тій частині наших читальників, які, можливо, зацікавляться ним.
Розділ десятий
Відбулася генеральна репетиція. Вона тривала дуже довго. Зерло і Вільгельм багато ще мали клопоту. Бо хоч готувалися й довгенько, а проте чимало конче потрібного відкладалося до останньої хвилини.