— А кому ж ти належиш? Хто може чинити таке на"-сильство над тобою?
— Мій пане, залиште мені мою жахливу таїну і пустіть мене! Помста, що мене переслідує, не від земного судді; я залежу від невблаганної долі. Я не можу залишитись, не смію!
— В такому стані, як оце зараз, я тебе, звісно, не пущу.
— Це було б великою зрадою до вас, мій доброчинцю, коли б я забарився. Я у вас безпечний, але зате ви в небезпеці. Ви не знаєте, кого плекаєте біля себе. Я грішний, але більш нещасний, ніж грішний. Моя присутність полохає щастя, і добрий вчинок стає безсилим, коли я наближаюсь. Я мушу весь час блукати і мандрувати, щоб не наздогнала мене біда моя, бо хоч вона і помалу за мною плентається, але дає себе знати, тільки-но я прихилю де голову па спочинок. Більшої вдячності я не можу до вас виявити, як тільки покинути вас.
— Чоловіче дивний! Ти так же мало можеш похитнути мою довіру до себе, як і надію, що я таки побачу тебе щасливим. Я не хочу знати таємниці твоїх забобонів, але хоч би ти й передчував дивні збіги або прикмети, то скажу тобі, щоб тебе втішити і підбадьорити: приєднайся до мого щастя, і ми тоді побачимо, котрий із геніїв сильніший, твій чорний чи мій білий.
Вільгельм скористався цією нагодою, щоб іще трохи його потішити, бо з деякого часу почав думати про свого супутника, як про людину, що випадково або фатально накликала на себе велику провину і тепер двигає всюди за собою важкий спогад про неї. Бо ще кілька днів тому Вільгельм підслухав його спів і добре запам'ятав такі рядки:
Для нього сяє сонця схід, Весь небокрай вогнем палає, І, розколовшись, синій небозвід На грішну голову його спадає.
Про що б старий не згадував, Вільгельм завжди мав сильний аргумент, усе вмів витлумачити і повернути на краще, а говорив так щиро, підбадьорливо, втішно, що старий сам наче оживав і зрікався своїх химер.
Розділ другий
Меліна сподівався влаштуватися зі своєю трупою в невеличкому, але заможному містечкові. Вони вже прибули до того місця, куди їх мали відвезти графські коні, і почали шукати інших фурманок їхати далі. Меліна перейняв на себе транспортні турботи і, звичайно, виявив себе страшенним скупердяєм. А Вільгельм, навпаки, почуваючи в кишені графинині прекрасні дукати, вважав, що має повне право вжити їх на веселі розваги, легко забувши про те, що він включив їх у свій блискучий баланс і послав про це хвалькуватий звіт своїй родині.
Його друг Шекспір, в якому він, на радість собі, впізнав свого тезка і від того ще більше полюбив своє ім'я "Віль: гельм", познайомив його з одним принцом, який марнував час поміж нікчемних, ба навіть лихих людей і, незважаючи на свою шляхетну натуру, бавився брутальними, простацькими, нерозумними розвагами, наче який парубіка. Аж надто припав йому до душі цей ідеал, з яким він міг порівняти свій теперішній стан, і тому вельми легко піддавався самоошуканству, до якого почував непереможний потяг.
Тепер йому треба було подумати й про одіж. Він вирішив, що для мандрівника вельми придатна річ буде ка-мізелька, поверх якої в разі потреби можна буде накинути короткий плащ. Довгі в'язані штани і черевики зі шнурівкою видалися йому наче створені для пішоходця. Потім він купив собі гарний шовковий шарф і зав'язував його спочатку ніби для того, щоб тепліше було, а шию, навпаки, звільнив від ярма стрічки і звелів пришити до сорочки кілька смуг серпанку, які, проте, вийшли заширокі і цілком набрали вигляду стародавніх комірців. Прекрасна шовкова краватка, Маріанина пам'ятка, була недбало приколота під мусліновими брижами. Круглий капелюх зі строкатою биндою та довгим пером доповнювали маскарад.
Жінки запевняли, що це вбрання надзвичайно йому личить. Філіна прикинулась геть зачарованою і випросила собі його прекрасне волосся, яке він немилосердно обстриг, аби тільки якомога наблизитись до природного ідеалу. Це не уйняло їй гідності, і наш друг, своєю щедрістю набувши собі права поводитись з оточенням на манір принца Гаррі, швидко набрав смаку до навіженнх витівок і ладен був їх і вигадувати, і підтримувати. Вони шермували, танцювали, вигадували різні гри і, звеселяючи свої серця, пили досхочу вино, яке лиш попадалось, а Філіна в безладді цього життя чигала на нашого неприступного героя, про якого піклувався лише його добрий геній.
Найголовніша розвага, якою наше товариство особливо любило бавитись, була імпровізована гра, в якій вони всіляко висміювали та передражнювали своїх недавніх доброчинців і протекторів. Дехто з них добре укмітив зовнішні особливості вельможних персон, і передражнювання їхньої поведінки решта трупи сприймала з величезним захопленням, а коли Філіна здобула з потаємного архіву свойого досвіду деякі цікаві способи освідчення в коханні, які їй доводилось вислухувати, то всі аж лопали від шаленого злорадного реготу.
Вільгельм лаяв їх за невдячність, але йому відповідали, що воші з верхом відробили те, що отримали, і що взагалі ставлення до таких гідних людей, якими вони себе вважали, було не з найкращих. Потім пішли скарги на те, з яким недбальством їх зустріли, як їх зневажали. Кпини, глузування, передражнювання почалися знову і ставали все їдкіші й несправедливіші.
— Я бажав би,— сказав тоді Вільгельм,— щоб у ваших висловах не було ні заздрощів, ні себелюбства і щоб ви споглянули на цих осіб і на їхні стосунки з належної точки зору. Це ж зовсім інша річ — з народження посісти високе місце в людському суспільстві. Кому успадковане багатство створює цілком безтурботне існування, хто, дозволю собі так висловитись, змалку оточений усім, що потрібне людині, той привикає бачити в цих благах найголовніше в житті, і гідність багато обдарованої від природи людини не така йому помітна. Ставлення знатних людей до нижчих, а також і їхні стосунки між собою виміряються їх зовнішніми перевагами. Вони за кожним ладні визнати його титул, ранг, вбрання, екіпіровку, тільки не заслуги.
Ці слова викликали в товаристві надзвичайне схвалення. Огидним здавалось те, що людина з заслугами завжди мусить поступатися і що в великому світі не знайти і сліду щирого і натурального ставлення до людей. На цьому останньому пункті вони особливо зупинялися і обмірковували його без кінця.