— Обміркуйте мою пропозицію, прийміть рішення, дайте мені за кілька днів відповідь і обдаруйте мене своєю довірою. Запевняю вас, я й досі не збагну, що ви маєте спільного з такими людьми. Мені прикро й гидко дивитися, як ви, лише для того, щоб не нудитись, прихиляєтеся серцем до заволоки-співця та до якогось безглуздого гермафродита.
Не встиг він ще закінчити, як до них верхи під'їхав офіцер, а за ним конюх з запасним конем. Ярно жваво привітався до нього. Офіцер стрибнув з коня, вони обійнялися і повели жваву розмову, тимчасом як Вільгельм, збентежений останніми словами свойого войовничого друга, замислено стояв збоку. Ярно перегортав якісь папери, що йому подав прибувець, а той підійшов до Вільгельма, подав йому руку і помпезно промовив:
— Я застаю вас у гідному товаристві; слухайтесь порад вашого друга і через те виконаєте бажання незнайомця, який щиро за вас турбується.
Сказавши це, він обійняв Вільгельма і гаряче притиснув його до своїх грудей. Ту хвилину підійшов Ярно і сказав до незнайомого:
— Найкраще буде, коли і я зараз поїду з вами, тоді ви зможете отримати потрібні розпорядження і ще до вечора поїдете далі.
По тому слові обидва сіли на коней і залишили нашого здивованого друга на власні роздуми.
Останні Ярнові слова ще звучали в його вухах. Він аж нестямився, що чоловік, так високо від нього шанований, так глибоко міг зневажити ці дві невинні людські істоти, які, не відаючи навіть, здобули його прихильність. Дивацькі обійми зовсім незнайомого офіцера невелике зробили на нього враження і лише на мить зайняли його цікавість і уяву, але Ярнові речі вразили його в саме серце, він був глибоко ображений і, вертаючись назад, сильне почав собі докоряти, що хоч на одну мить міг забути і не розгледіти жорстоку Ярнову холодність, яка аж світиться з його очей і промовляє в усіх рухах. "Ні,— покликнув Вільгельм,— ти лише уявляєш собі, закляклий світський добродію, що можеш бути другом! Все, що ти мені запропонувати можеш, не варте почуття, яке мене в'яже з цими сіромахами. Яке щастя, що я вчасно розгадав, чого від тебе сподіватися можна!"
Він обійняв Міньйону, яка вийшла йому назустріч, і покликнув:
— Ні, нас ніщо не розлучить, моя дитинко! Так звана мудрість світу не заставить мене покинути тебе і забути, чим я тобі зобов'язаний.
Дитина, гарячі пестощі якої він раніше відхиляв, вельми зраділа цьому несподіваному вияву ніжності і так міцно притулилася до нього, що він, нарешті, ледве звільнився від неї.
Відтоді Вільгельм почав пильніше придивлятися до Ярнових вчинків, які видалися йому не завжди гідні схвалення, ба навіть деякі з них йому зовсім не подобались. Так, наприклад, він мав велику підозру, що вірш на барона, за якого так дорого мусив заплатити педант,— це Ярнова справа. А що він якось у присутності Вільгельма жартував з цього випадку, наш друг вбачав у цьому до краю зіпсоване серце, бо чи може бути що ганебпіше, ніж сміятися з невинного, якому сам завдав страждання, і не думати ні про сатисфакцію, ні про відшкодування? Вільгельм сам радо взявся б за це, бо один вельми чудернацький випадок навів його на слід справжніх винуватців нічного нападу.
Від нього досі завжди таїли, що деякі молоді офіцери а частиною артистів та артисток цілими ночами весело розважались в нижній залі старого замка. Одного разу, вставши за своїм звичаєм вельми рано, Вільгельм випадково зайшов до цієї кімнати, де застав молодь за дуже дивним туалетом. В миску з водою вони натерли крейди і щіточкою намазували це тісто на панталони та камі-зельки, не скидаючи їх, щоб якнайшвидше почистити свій гардероб. Побачивши такий спосіб чистки, наш приятель одразу пригадав, що і в педанта сурдут був забруднений такими ж білими плямами. Підозра ще збільшилась, коли він прознав, що в цій компанії були і баронові родичі.
Щоб ще більше впевнитись у своїх підозрах, він ноча-стував цю молодь невеличким сніданком. Гості розвеселились і почали розповідати різні веселі пригоди. Особливо один із них, що свого часу провадив вербунок, аж надто вихваляв хитрощі та спритність свого капітана, який умів привабити до себе різних людей і кожного обдурити по-своєму. Він широко розводився про те, як той каштан умів спритно зваблювати юнаків доброго виховання та хорошого роду, обіцяючи їм гарні посади і забезпечення, і щиро сміявся з тих небораків, які напочатку тішилися тим, що такий видатний, хоробрий, розумний і щедрий офіцер так їх шанує і вирізняє з-поміж інших.
Як же благословляв Вільгельм свого доброго генія, що несподівано показав йому прірву, на краю якої у своїй наївності він опинився! Він бачив тепер, що Ярно — просто вербувальник, та й годі. Обійми незнайомого офіцера тепер легко було зрозуміти. Йому огидні стали наміри цих людей, і відтоді він став уникати зустрічі з тими, хто носив військову форму. Звістка, що армія вирушає далі, була б йому дуже приємна, якби він не боявся, що доведеться розлучитися зі своєю чарівною приятелькою, і, можливо, назавжди.
Розділ дванадцятий
Тим часом баронеса вже кілька днів місця собі не знаходила від цікавості, бо графова поведінка з того часу, як сталася та пригода, була для неї повною загадкою. Він зовсім змінився в своїх манерах; з його звичайних жартів не чутно було жодного; Його вимоги до трупи і до обслуги стали куди менші. Педантизму і деспотичних нахилів також поменшало, він став якийсь тихий і замислений, хоч і намагався буш веселим, взагалі йому наче інший розум вступив до голови. Для читань, до яких він іноді вдавався, вибирали серйозних, часто релігійних книжок, і баронеса жила в безнастанному острахові, чи граф, зберігаючи спокій про людське око, не плекає часом прихованої злоби, таємного наміру помститись за підступність, випадково ним відкриту. Отож вона поклала сповіритись у всьому Ярнові, бо вони були вже в таких стосунках, коли люди мало що таять одне від одного. Ярно з деякого часу став її найближчим другом, однак мали вони досить розуму, щоб потаїти своє кохання і свої стосунки від шумливого світу, що їх оточував. Тільки від графининого ока не заховався цей новий роман, і дуже можливо, що баронеса тому й хотіла справити таку ж саму втіху й графині, щоб уникнути її тихих докорів, які їй не раз доводилось зазнавати від тої шляхетної душі.