Маріані також не хотілося сказати, що вона його не помічала; вона говорила, що давно вже зуздріла його на прогулянці, і на доказ цього описала одяг, в якому він був того дня, і запевняла, що він уже й тоді найбільше їй сподобався з-поміж інших і що їй також захотілося познайомитися з ним.
Як охоче Вільгельм вірив усьому! Як охоче давав себе переконати, що її непереможно потягнуло до нього, як-но він тільки наблизився до неї, що вона навмисне ставала між лаштунками, аби тільки ближче побачити його і познайомитися з ним, і як, нарешті, щоб перемогти його стриманість і сором'язливість, вона сама дала йому нагоду, мало не присилувала його принести їй склянку лимонаду.
Серед таких любих суперечок пройшли вони по всіх дрібницях свого недовгого роману, час линув дуже швидко, і Вільгельм, цілком заспокоївшись, залишив свою кохану з твердим наміром негайно здійснити свій задум.
Розділ шістнадцятий
Батько й мати приготували Вільгельмові все потрібне для від'їзду. Бракувало тільки деяких дрібниць, і це на кілька днів затримало його. Вільгельм використав цей час, щоб написати до Маріани листа, який дав йому можливість висловити все те, про що він досі уникав говорити. В листі він писав ось що:
"Під любим покровом ночі, що недавно ховав мене в твоїх обіймах, сиджу я, думаю і пишу до тебе, і все, що думаю, що роблю, то лише заради тебе. О МаріаноІ Я, найщасливіший із людей, відчуваю себе, наче жених, що стоїть на шлюбному килимові, повний передчуття нового світу, котрий розів'ється в ньому і через нього самого, і під час священної церемонії з жагою лине думкою за таємничу завісу, звідкіль йому вчувається звабливий шепіт кохання.
Я вже змирився з думкою, що за кілька днів тебе не бачитиму, але не журюся, бо сподіваюсь, що буду вічно з тобою і стану цілком твій! Чи варто говорити знову, чого я бажаю? А проте це потрібно, бо, здається, ти й досі не розумієш мене.
Як часто лагідним голосом вірності, що бажає все затримати, але не має зваги сказати, питав я у твого серця, чи не прагне воно вічного поєднання. Ти, напевне, розуміла мене, бо в твоєму серцеві мусило також зрости це бажання. Ти мене розуміла в кожному поцілункові, в пестливому спокої тих щасливих вечорів. Тоді я збагнув твою скромність, і як же велико зміцніло моє кохання! Там, де інша мудрувала б, як би гойністю сонячного проміння привести до скутку рішення, що стигло в душі коханого, викликати освідчення та закріпити обіцянку, ти саме тут і стримуєшся, замикаєш знову напіврозкриті груди свого коханого і намагаєшся показною байдужістю приховати свою згоду. Але я розумію тебе! Яким би я був нікчемою, коли б у цих знаках не вбачав чистого, безкорисливого кохання, що піклується тільки про друга! Довірся мені і будь спокійна! Ми належимо одне одному, і жоден з нас нічого не втратить, не втеряє, коли ми житимем одне для одного.
Візьми ж її, цю руку! Урочисто прийми ще й цей знак любові! Ми спізнали всі радощі кохання, але є ще й нове блаженство від думки про вічне пробування вкупі. Не питай як! Не турбуйся! Доля піклується про любов, і що вона скромніша, то певніше піклування.
Моє серце давно вже покинуло домівку моїх батьків, воно з тобою, як і дух мій при тобі на сцені. О моя кохана! Кому з людей щастило так, як мені, поєднати свої бажання? Сон не йде мені на очі, і як вічна ранкова зоря — сходить кохання твоє і щастя твоє передо мною.
Я ледве стримую себе, щоб не схопитись, не кинутись до тебе і вирвати твою згоду, а завтра вранці далі податись до своєї мети. Ні, я подолаю себе! Я не хочу робити необміркованого, безглуздого, нерозважно сміливого кроку. Мій план накреслено, і я хочу спокійно його виконати.
Я знайомий з директором Зерло, і шлях мій іде прямо до нього. З рік тому він часто як приклад ставив своїм артистам моє щире захоплення театром і мою радість від нього, і тому я сподіваюся, що він радо привітає мене. В вашу трупу я з багатьох причин вступити не можу, крім того, Зерло грає так далеко звідсіль, що я напочатку матиму змогу приховати свій крок. Я зразу отримаю пристойну платню, потім придивлюся до публіки, ознайомлюся з трупою і тоді візьму тебе до себе.
Маріано, ти бачиш, як я себе можу перемогти, щоб певніше тебе мати, бо довго тебе не бачити, знати, що ти в далеких світах від мене,— про це я не смію навіть і думати. Та коли я собі знову уявлю твою любов, що мене від усього оберігає, коли ти не знехтуєш мого прохання і до нашої розлуки подаси мені свою руку перед вівтарем, то я спокійно поїду. Це буде лише формальність для нас, але яка чудесна формальність! Благословенство неба поєднати з благословенством землі! По сусідству, на вільній землі це станеться легко і таємно.
Для початку грошей у мене досить. Ми їх розділимо, і для нас вистачить, а коли витратимо, бог нам далі допоможе.
Отже, кохана, мені зовсім не страшно. Що почалось так радісно, мусить щасливо і кінця дійти. Я ніколи не сумнівався, що можна вторувати собі шлях у житті, якщо взятись за це серйозно, а я відчуваю в собі досить снаги, щоб заробити гойний прожиток для двох, ба навіть і для кількох. Кажуть — світ невдячний, але я ще не спробував, чи воно так, якщо ти по-справжньому щось хочеш зробити.
Душа моя аж палає від думки, що я, нарешті, зможу ви-гтупити перед людьми і промовпти до їхніх сердець те, що вони давно прагнуть почути. Тисячократний острах проймає душу мою, коли я, так незмірно високо цінуючи театр, бачу нещасливців, які уявляють, що можуть промовляти до наших сердець величним, прекрасним словом. Можливо, тон, здобутий фістулою, звучить набагато краще і чистіше, але жах слухати, як ті грубі нездари партачать на сцені.
Театр часто мав суперечки з церквою; вони, здається мені, не повинні сваритися. Як би хотілося, щоб і в театрі, і в церкві бог і природа прославлялися тільки шляхетними людьми! Це не мрія, моя кохана! Як я в твоєму серці відчував любов, так почуваю блискучу думу в собі і кажу — ні, не буду казати, але хочу надіятись, що ми з тобою колись, як пара добрих духів, з'явимось людям, розкриємо їх серця, зворушимо їхні душі і дамо їм небесну радість! Це так певно, як і те, що па твоїх грудях я зазнав радощів, котрі вічно небесними назвати можна, бо в такі хвилини ми почували себе за межами свого єства, за межами самих себе.