— Можу вас запевнити,— мовив Вернер,— що в своєму житті я ніколи не думав про державу. Свої повинності, мито, податки я платив лише тому, що так було давно заведено.
— Ну,— сказав Лотаріо,— тоді я маю надію зробити з вас доброго патріота, бо коли добрим батьком звуть лише того, хто за столом у першу чергу наділяє дітей, так і добрим громадянином звати можна того, хто в першу чергу відкладає державі те, що їй належить.
Ці загальні міркування не тільки не гальмували справи, а навіть прискорювали її. Коли вони таким чином дійшли згоди, Лотаріо сказав до Вільгельма:
— Я мушу послати вас в одне місце, де ви потрібніші, ніж тут: моя сестра просить вас якнайскорше приїхати. Бідна Міньйона, здається, нездужає, і там думають, що ваша присутність ще може запобігти нещастю. Сестра прислала мені ось ще цидулку, з якої ви можете бачити, як їй багато на цьому залежить.
І Лотаріо передав йому записочку. Вільгельм, слухаючи його з величезним збентеженням, одразу впізнав у нашвидку писаних олівцем рядках графинину руку і не, знав, що й відповісти.
— Беріть і Фелікса з собою,— сказав Лотаріо,— хай діти вкупочці розважаються. Завтра вранці й виїдете; карета моєї сестри, в якій прибули мої люди, ще тут. Я даю вам коней на половину дороги, а там наймете поштових. Бувайте здорові і передайте щирі привітання від мене. Скажіть моїй сестрі, що скоро будемо бачитися і хай вона готується зустрінути гостей. Друг нашого дядька, маркіз Чіпріані, вже в дорозі до нас. Він мав надію застати ще в Живих старого, згадати минулі часи і повтішатися спільною любов'ю до мистецтва. Маркіз набагато молодший від дядька і велико зобов'язаний йому за свій розвиток. Ми мусимо зробити все можливе, щоб заповнити прогал, який він тут знайде, а це найкраще зробити, зібравши велике товариство.
Потім Лотаріо з абатом пішов у свою кімнату, Ярно від'їхав ще раніше, а Вільгельм поспішив до себе. Він не мав нікого, кому б міг довіритися, нікого, хто б утримав його від кроку, якого так боявся.
Увійшов маленький служка і сказав йому рихтуватися в дорогу, бо вони ще вночі хотіли все пов'язати, щоб удосвіта виїхати. Вільгельм не знав, що йому робити. Нарешті заволав:
— Вибирайся-но скоріше із цього дому. Дорогою обміркуєш, що робити. В кожному разі, можеш зупинитися на півдорозі, пришлеш назад посланця, напишеш те, що не наважуєшся сказати, а тоді можеш робити що схочеш.
Незважаючи на таку постанову, він усю ніч не склепив очей. Тільки глянувши на Фелікса, що спав солодким сном, він трохи втішився.
— Ох,— волав він,— хто зна, які ще випроби чекають на мене! Хто зна, чи довго ще мучитимуть мене допущені помилки, як часто зазнаватимуть невдачі мої добрі і розумні плани на майбутнє! Але цей скарб, яким я вже володію,— збережи мені його ти, вблаганна чи невблаганна доле! І коли б сталося так, що ця краща моя частка зникла б раніше мене, що це серце відірвалося б від мого, тоді прощай, і глузд, і розум, прощай, всяка турбота й обережність, прощай, саме життя! Хай пропаде все, що нас різнить від тварин! І коли нам не дозволено сумнії дні свої добровільно кінчати, то хай божевілля знищить мою свідомість, перше ніж смерть, назавжди її руйнуючи, принесе їй вічну ніч!
Він схопив хлопця на руки, цілував його, пригортав до себе і зросив рясними сльозами. Хлопець прокинувся, його ясні очі, його ласкавий погляд зворушили батька до глибини душі.
— Що то буде,— покликнув він,— коли я покажу тебе прекрасній нещасниці графині, коли вона пригорне тебе цо своїх грудей, які твій батько так глибоко вразив! Хіба ж не страшно, що вона може відштовхнути тебе з криком, ледве твій дотик знову збудить у ній її справжній чи уявний біль?
Машталір не дав йому часу далі міркувати чи вагатися і вдосвіта кликнув його їхати. Вільгельм добре укутав Фелікса, бо ранок був прохолодний, але ясний. Хлопець уперше в своєму житті бачив схід сонця. Його подив від перших вогненних блисків, від зростаючої сили світла, його радість і чудернацькі зауваження втішили батька і примусили його зазирнути в серце, перед яким сонце встає і пливе, ніби над чистим, тихим озером.
В одному містечку машталір випріг коней і поїхав назад. Вільгельм одразу найняв кімнату і став перед питанням, залишатися йому чи їхати далі? У такій нерішучості наважився він знову вийняти записочку, подивитися на яку досі не насмілювався. В записці стояло ось що: "Скоріше пришли мені твого юного друга. Міньйона останні два дні почуває себе гірше. І хоч як воно сумно, а я буду рада з ним познайомитись".
Останніх два слова Вільгельм при першому читанні і не помітив. Він злякався і поклав не їхати.
— Як,— заволав він,— то Лотаріо, знаючи все про мене, не відкрив їй, хто я такий? Вона, мабуть, спокійно чекає когось незнайомого, а не мене, якого воліла б краще не бачити, а тут я і з'явлюсь перед нею! Уявляю, як вона сахнеться, як почервоніє! Ні, неможливо наражатися на таку сцену.
Надворі вивели коней і стали запрягати. Вільгельм вирішив розпакувати речі і залишитись тут. Він був надзвичайно схвильований, і, коли почув, що по сходах іде дівчина повідомити його, що все готове, він придумав нашвидку якусь притичину, що ніби примушує його залишитись тут, аж нараз погляд його несподівано зупинився на записочці, яку він держав у руках.
— Боже-світе! — скрикнув він.— Що ж це таке? То це ж не графинина рука, це рука амазонки!
Увійшла дівчина, сказала йому йти додолу і повела з собою Фелікса. _
— Чи це ж можливо? — заволав він.— Чи це ж правда? Що мені робити? Залишатися тут, чекати і з'ясувати? Чи поспішати? Поспішати назустріч розв'язці? Чи можеш ти баритися по дорозі до неї? Цього вечора ти можеш її побачити і хочеш добровільно замкнути себе у в'язницю? Це її рука, еге ж, її! Ця рука кличе тебе, її карета запряжена, щоб тебе везти. Тепер загадка розгадана: у Лотаріо Дві сестри. Він знає про мої стосунки до одної, а як я зобов'язаний другій — йому не відомо. І вона також не знає, що поранений бродяга, зобов'язаний їй коли не життям, то принаймні здоров'ям, перебуває в домі її брата, де його вшанували так незаслужено гарним прийомом. Фелікс, який уже гойдався в кареті, гукнув: