Літа науки Вільгельма Майстера

Страница 112 из 165

Иоганн Вольфганг Гете

Вільгельм запитав, чи далеко ще до Лотарієвого маєтку. Той відповів, що він лежить за горою.

— Можливо, я застану вас там,— вів далі він.— Я тільки маю ще зайти до сусідів у деяких справах. А поки бувайте здорові! — Сказавши це, він звернув на круту стежку, що вела навпростець через гору.

<<А він таки має рацію,— сказав собі Вільгельм, їдучи далі.— Треба думати про найближче, а для мене зараз нема ближчої справи, як сумне доручення, яке я повинен виконати. Ану побачимо, чи держиться ще мені в голові промова, якою я маю присоромити жорстокого коханця".

І він почав проказувати витвір свого мистецтва. Він не забув ні словечка з нього і що більше повторяв його, то більше зростав його запал і звага. Страждання і смерть Аврелії встали яскраво перед ним.

— Духу моєї подруги,— покликнув він,— обвій мене! І, якщо можеш, дай мені знак, що ти знайшов спокій, що ти змирився.

З цими словами й думками доїхав він до вершини гори, і зуздрів по другому боці на її схилі дивну будівлю, і одразу вгадав, що то Лотарієве житло. Старий незграбний замок з кількома вежами й фронтонами був, мабуть, основою всієї будівлі. Але ще недоладніші здавалися нові прибудови, що були розташовані одні ближче, другі далі від головного замка і з'єднувалися з ним кружганками і критими переходами. Вся зовнішня симетрія, увесь архитекто-нічний вигляд були пожертвувані ааради внутрішньої вигоди. Не було видно ні валів, ні фоси, ні штучних гаїв та алей. Овочевий сад і город тиснулися аж до самих будівель, а невеликі городні грядки були посаджені навіть і проміж ними. Трохи оддалік Лежало привітне сільце. І садки, і поля були, здавалося, в найкращому стані.

Заглиблений у свої власні сумні думи, їхав Вільгельм Далі, не вельми зважаючи на те, що бачив перед собою, а приїхавши, поставив коня в заїзді і не без хвилювання поспішив до замка.

Старий слуга зустрів його в дверях і добродушно повідомив, що сьогодні важкенько дістатися до пана. Йому, мов, треба написати купу листів, і віп не прийняв навіть людей, що прийшли до нього в справах. Вільгельм стояв на своєму, і старий мусив здатись і піти доповісти про нього. Вернувшись, він повів Вільгельма в велику старовинну залу і тут попросив його зачекати, бо господар, мабуть, затримається ще якийсь час Вільгельм нетерпляче ходив по кімнаті, поглядаючи на лицарів і дам, старовинні портрети яких висіли наокруг по стінах, і повторяв початок своєї промови, що поміж цих комірів і панцирів здавалась йому вельми доречна. Щойно він зачував якийсь шурхіт, то одразу ставав у позу, щоб гідно зустрінути свого супротивника, спочатку передати йому листа, а потім напасти на нього зі зброєю докорів.

Кілька разів уже обманувшись, він і справді почав нетерпеливитись і дратуватись, коли нарешті з бічних дверей вийшов вродливий панич у чоботях і простому сурдуті.

— Що ви привезли мені гарного? — запитав він приязним голосом Вільгельма.— Пробачте, що заставив вас чекати. ,

Говорячи це, він почав складати листа, якого тримав у руках.

Вільгельм не без збентеження подав йому листа від Аврелії і сказав:

— Я привіз останні слова приятельки, які ви читатимете не без хвилювання.

Лотаріо взяв листа і зразу пішов у другу кімнату, де спочатку,— Вільгельмові добре це було видно крізь відчинені двері,— запечатав кілька листів і надписав адреси, а потім уже розпечатав і почав читати листа від Аврелії. Він, здавалося, перечитав його кілька разів, і Вільгельм, хоч і почував, що його патетична промова не пасує до такої приязної зустрічі, опанував себе, підійшов до порога і хотів почати свої докори, коли раптом другі двері в кабінет, приховані килимом, відчинились і в кімнату увійшов священик.

— Я отримав найдивніше в світі послання,— скрикнув Лотаріо, звертаючись до нього.— Пробачте мені,— сказав він до Вільгельма,— я зараз не в такому настрої, щоб з вами поговорити. Ви залишайтесь ночувати в нас. А ви, abbé потурбуйтесь про нашого гостя, щоб йому нічого не бракувало.

Сказавши це, він уклонився Вільгельмові, а священик узяв під руку нашого друга, який не що й охоче пішов за ним.

Мовчки йшли вони дивними коридорами і прийшли в затишну кімнату. Привівши його, священик не прощаючись пішов. Незабаром з'явився моторний хлопчина, що зановістив себе Вільгельмовим слугою і приніс вечерю. Слугуючи прп вечері, він багато розповідав про порядки в домі,—як снідають, обідають, працюють та як звикли розважатись, особливо ж вихваляв самого Лотаріо.

Хоч і який славний був хлопчина, проте Вільгельмові хотілось скоріш позбутися його. Він бажав побути на самоті, бо почував себе у дуже прикрому і важкому становищі. Він дорікав собі, що так погано довів до скутку свій намір, виконавши тільки наполовину доручення. То він намірявся вранці-рано надолужити проґавлене, то помічав, що зустріч з Лотаріо настроїла його зовсім по-іншому. Та й будинок, в якому він перебував, видався йому вельми дивним,— одпе слово, ніяк не міг озвичаїтись у новому становищі. Він хотів уже роздягнутися і, відчинивши свою валізу, почав виймати нічну білизну, та разом витягнув і привидове покривало, яке йому вложила Міньйона. Глянувши на нього, він засумував ще дужче. "Тікай, юначе, тікай!" — скрикнув він.— Що мають значити ці містичні слова? Чого тікати? Куди тікати? Було б значно краще, якби привид крикнув мені: "Вернися до самого себе". Він почав розглядати англійські гравюри на міді, що висіли в рямцях на стіні. Байдуже дивився він на більшість із них. Нарешті зупинився поглядом на одній, що зображувала аварію корабля: батько зі своїми прекрасними доньками чекав смерті серед громаддя хвиль. Йому видалося, ніби одна із них схожа на його амазонку. Неймовірний жаль охопив нашого друга, він відчув пепереможну потребу дати серцю волю, сльози залили йому очі, і він не міг заспокоїтись, доки не здолав його сон.

Перед світом дивні сни прийшли до нього. Наче він був у якомусь саду, куди часто ходив ще хлопчиком, і тепер з задоволенням обдивлявся знайомі алеї, загороди,

1 Абат (франц.).

клумби. Його зустріла Маріана, він щиро з нею розмовляв, навіть і не згадавши про минуле. Зразу після того до нього підійшов батько, зодягнений по-домашньому. З щирим виразом на обличчі, який рідко бував у нього, він попрохав сина принести з садової альтанки два стільці, взяв Маріану за руку і повів її в альтанку.