— Весільні музики вже поїхали, спритне юнацтво нас покинуло, молодий і молода стали поважніші, ніж кілька Днів тому, а що нам надходить пора розпрощатися і, можливо, назавжди, а як і побачимось, то, напевне, в інших умовах, тому, здається мені, наш урочистий настрій нічим не можна краще підживити, як співом, що його вам хотілось раніше послухати ще раз.
І ось виступив хор, який ще більше зміцнів і нишком удосконалився, і заспівав нам пісень на чотири і на вісім голосів, і, смію сказати, ми зазнали невимовної насолоди. Досі мені доводилось чути лише побожні співи, коли добрі душі часто хрипкими горлянками співали, як лісові птахи, і думали, що хвалять бога, бо самі втішалися своїм співом; потім пустопорожню концертну музику, під час якої слухачі хіба що лише дивуються з музикальних талантів, проте рідко коли зазнають хоч би скороминущого задоволення. Тепер же я почула музику, яка виходила з найглибшого почуття чудової людської натури, яка через певні вправні органи гармонійною єдністю промовляє до найглибших, найкращих почуттів людини і примушує її в такі хвилини жвавіше відчути, що вона справді подібна до бога. Викопувались латинські духовні співи, які вирізнялися від звичайних, наче коштовні камені у золотому персні побожної світської громади, а мене, без претензій на повчання, духовно звищували і сповняли щастям.
Перед від'їздом всі ми були обдаровані коштовними подарунками. Мені дядько вручив орденський хрест моєї установи, мистецьки зроблений і емальований по-давньому. Він висів на великому діаманті, що був причеплений до бинди. Дядько прохав прийняти цей діамант як найкош-товніший камінь природничої колекції.
Моя сестра поїхала з чоловіком у його маєток, а ми всі пороз'їжджалися по домівках і, як глянути збоку, наче верталися в найзвичайніше життя, наче були перенесені з чарівного замка на буденну землю і мусили знову влаштовуватись, як хто міг.
Все, що я зазнала надзвичайного в новому колі, справило на мене прекрасне враження, проте воно не довго залишалось у повній свіжості, хоч дядько і намагався його підтримати і відновити, присилаючи мені час від часу свої кращі, улюблені утвори мистецтва, і, давши можливість навтішатися ними, заміняв їх іншими.
Я надто звикла цікавитись сама собою, доводити до ладу справи свого серця і своїх почуттів, розмовляти про них з людьми однакових зі мною думок і тому не могла уважно розглядати твори мистецтва, щоб тут же не звернутись до самої себе. Я звикла дивитись на картину чи на гравюру, як на літери в книзі. Гарний друк, безумовно, подобається, але хто візьме книжку в руки заради самого друку? Так і картинне зображення повинно було щось мені сказати, чогось навчити, зворушити, удосконалити. І хоч би що писав мій дядько у своїх листах, в яких давав пояснення мистецьких утворів, я залишалась при своїх думках.
Але більше, ніж моя власна вдача, відтягували мене від таких споглядань, а деякий час навіть і від мене самої, зовнішні обставини, зміни в нашій родині; я мусила терпіти і робити більше, ніж дозволяли мої слабкі сили.
Моя незаміжня сестра була досі моєю правицею. Здорова, міцна і невимовно добра, вона взяла на себе турботу про домашнє господарство, а я доглядала старого батька. Раптом вона захворіла на катар, що перейшов у сухоти, і за три тижні лягла в могилу. її смерть завдала мені так$ рану, що ятриться й досі.
Я захворіла перше ніж її поховали, давня хворість у моїх грудях прокинулась, здається, знову, я сильно кашляла і так охрипла, що не могла вимовити голосно жодного звука.
Заміжня сестра моя від ляку і смутку дочасно привела дитину. Мій старий батько потерпав, що може втеряти нараз і дітей, і надію мати нащадків. Його справедливі сльози тільки збільшували моє горе. Я молила бога вернути мені трохи здоров'я, благала продовжити моє життя хоч до батькової смерті. І я видужала, почувала себе по-своєму добре і могла знову хоч сяк-так виконувати свої обов'язки.
Моя сестра була знову при надії. Всілякі турботи, що в таких випадках покладаються на матір, перейшли тепер на мене. Вона жила не зовсім щасливо з чоловіком, і це треба було приховати від батька. Я мусила бути посередницею між ними, тим більше, що мій швагер довіряв мені. Насправді обоє вони були славні люди, біда лише в тому, Що замість поступатися одне одному, вони сперечалися і, бажаючи прийти до повної згоди, ніяк не могли порозумітися. Але тепер я добре навчилась розуміти мирянські справи і на ділі виконувала те, про що раніше тільки говорила.
Нарешті сестра породила сина. Нездужання мого батька не завадило йому поїхати до неї. Побачивши дитину, він вельми звеселився і зрадів, а під час хрестин видався мені якимось незвично натхненним, можу навіть сказати, немовби генієм з двома обличчями. Одним він радісно дивився в ті далекості, куди скоро надіявся пересолитися, другим — у нове, повне сподівань земне життя, що відродилось у дитині, його нащадкові. їдучи назад, у нього тільки й мови було, що про дитину, про її вигляд, здоров'я, а потім він висловив побажання, щоб здібності цього нового громадянина світу щасливо розвивались. Він не переставав про це говорити й дома, і лише згодом, через кілька днів, помітили в нього якусь лихоманку, особливо післяобід, коли без зимниці його обсипало виснажливим жаром. Але він не ліг у постіль; вранці вставав, виконував свої службові обов'язки, аж поки наскінчу тривалі, серйозні симптоми не примусили його злягти.
Ніколи я не забуду того душевного спокою, тої чіткості і ясності, з якими він найретельніше упорядковував справи свого дому, турбувався про свій похорон, так наче це торкалося іншої людини.
З якоюсь веселістю, що раніше була йому не властива, а тепер піднялася до палкої радості, говорив він мені: "Де дівся страх перед смертю, який раніше я так відчував? Чого мені боятися смерті? Зі мною милосердний бог, могила не викликає в мене жаху, я заживу вічного життя".
В моїй самотині згадувати обставини батькової смерті, що незабаром прийшла до нього, було найприємніше, а що в цьому вочевидь проявилася вища сила, того я певна.
Смерть мого любого татка змінила все моє дотеперішнє життя. З найсуворішого послуху, з найбільшого обмеження я потрапила в найповнішу свободу, тому й накинулась на неї, як на лагоминку, котрої довго не давали. Перше я рідко виходила з дому довше як на дві години, а тепер я лише інколи бувала в своїй кімнаті. Мої приятелі, яких я раніше могла відвідати лише похапцем, хотіли тепер якнайдовше втішатися моєю присутністю, так само як і я їхньою. Мене часто запрошували на обіди, прогулянки, невеличкі пікніки, і я ніколи не відмовлялась. Та коли я зігнала цю оскому, то побачила, що дорогоцінне щастя свободи полягає не в тому, щоб робити все, що заманеться і до чого нас тягнуть обставини, а в тому, щоб без перешкод і без упину прямувати своїм шляхом до того, що вважаєш за справедливе і доречне. Я вже була в такому віці, що могла й сама, не плативши за науку, дійти до таких прекрасних висновків.