"Тепер можеш рушати на двірець," сказав лікар. "Провідник про тебе подбає. До побачення."
Бавунцьо вислизнув з головних дверей, і почав трошки блимати очима. Сонце світило дуже яскраво. Також, він очікував що вийде у велике місто, пропорційне до розміру двірця; але нє. Він опинився на щиті пагорба, зеленого, голого, омиваного різким, силодайним вітром. Нікого крім нього там не було. Далеко внизу під горою він міг бачити сяючий дах двірця.
Він проспацерував вниз із пагорба, живо але без поспішності. Провідник помітив його відразу.
"Сюди!" мовив він, і провів Бавунця до залізничної плятформи, на якій стояв дуже симпатичний маленький приміський поїзд: один пасажирський вагон, і один локомотивчик: обидва дуже яскраві, чистенькі, і свіжо пофарбовані. Виглядало ніби то був їхній перший рейс. Навіть залізнична колія, яка простягалася попереду локомотива, виглядала новенькою: рельси сяяли, рельсові подушки були помальовані на зелено, а шпали виемановували делікатний аромат свіжого дьогтю під теплим сонцесяйвом. Вагон був порожній.
"Куди прямує той поїзд, пане Провідник?" запитав Бавунцьо.
"Я не думаю що вони вже зійшлися на якійсь назві," мовив Провідник. "Але тобі сподобається." Він замкнув двері.
Поїзд рушив відразу. Бавунцьо відкинувся у своєму кріслі. Маленький локомотив попухкотів вперед по глибокому жолобі з високими зеленими краями, під склепінням блакитного неба. І здавалося що не минуло дуже багато часу, аж локомотив видав із себе свист, гальма були натиснені, і поїзд спинився. На місці зупинки не було ніякої станції, і ніякої таблички з назвою зупинки, тільки ряд сходинок, які вели вгору по зеленому валу. Над сходинками була фіртка у охайно підстриженому живоплоті. Біля фіртки стояв його ровер; принаймні, виглядав як його, і жовта етикетка була прив'язана до роверових спиців, і на ній було написано *Бавунцьо* великими чорними буквами.
Бавунцьо поштовхом відкрив фіртку, заскочив на ровер, і покотився на колесах вниз із пагорба, під весняним сонцесяйвом. Незабаром він виявив що та стежка, по якій він їхав, вже зникла, а ровер котився тепер по дивовижному газоні. Він був зелений і густий; а тимнеменш він міг виразно побачити кожну травинку. Йому здалося що він пам'ятає як він бачив чи мріяв був про таку стріловидну смужку трави, при якійсь нагоді. Вигини тої землі були йому звідкись знайомі. Так: земля ставала рівнішою, такою як вона і має бути, а тепер, звичайно що, вона почала підніматися знов. Велика зелена тінь постала між ним і між сонцем. Бавунцьо подивився догори, і впав зі свого ровера.
Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене. Якщо можна так сказати про Дерево, яке було живе, в якого листки розгорталися, гілки росли і вигиналися під дією вітру — того вітру, про існування якого Бавунцьо так часто мав відчуття чи здогадувався, і так часто не потрафляв вловити. Він втупився у Дерево, і поволі возніс свої руки, і розкрив їх широко.
"То є дар!" промовив він. Він мав на увазі своє мистецтво, але також і сам результат; але вживав то слово цілком буквально.
Він пішов далі розглядати Дерево. Всі листки над якими він коли-небудь старався були там, скоріше такі як він їх собі був уявляв ніж такі якими він їх властиво зробив; і були там ще інші, які тільки забрунькувалися в його уяві, і багато теж інших які могли би забрунькуватися, якби тільки вони мали час. Ніщо не було на них написано, вони були просто довершеними листками, а все ж вони були продатовані чітко ніби календар. Деякі із найгарніших — і найхарактерніших, найдосконаліщших зразків Бавунцьового стилю — видно що були створені у співпраці з Паном Парафією: інакше то не можна виразити.
Пташки будували гнізда на Дереві. Надзвичайні пташки: як вони виспівували! Вони парувалися, висиджували яйця, вирощували крильця, і відлітали виспівисто вглиб Лісу, навіть у той час як він на них дивився. Бо тепер він бачив що Ліс був там також, відкривався з обидвох боків і простягався вдалину. І Гори блистіли ген далеко.
Певний час потому Бавунцьо ринувся в керунку Лісу. Не тому що змучився від Дерева, а тому що вже тепер він чітко уявляв його в своїй голові, і розумів його, і його розростання, навіть коли не дивився на нього очима. В міру того, як він йшов далі, він виявив дивну річ: Ліс, звичайно, був віддаленим Лісом, але до нього можна було наблизитися, а навіть увійти всередину, і Ліс при тому не втрачав свого характерного шарму. Він ніколи дотихчасово не мав можливості увійти в простір і не перетворити при тому той простір у банальне тло. І то направду додавало значної привабливості тій країні, бо, в міру того як ви йшли, нові простори розкривалися перед вами; так що тепер ви мали двоєні, троєні і чотирені простори, двійно, трійно, і четвірно прекрасні. Ви могли йти вперід і вперід, і мати цілу країну в своїм садку, або ж у картині (якщо волієте її так називати). Ви могли йти вперід і вперід, але напевно не до безкінечності. Бо були там Гори на тлі. Вони наближалися, дуже поволі. Вони не виглядали як органічна складова картини, а скорше як зв'язкова ланка, яка вела до чогось іншого, кидок оком крізь дерева до чогось відмінного, до вглибинної сцени: до іншої картини.
Бавунцьо ходив довкола, але він не бив байдики. Він уважно роздивлявся довкола. Дерево було докінчене, хоча з ним не було покінчено— "Якраз навпаки у порівнянні з тим, як то було колись," подумав він — але в Лісі було багато недовершених областей, які все ще потребували роботи і розумного підходу. Нічого не потребувало більше ніякого змінювання, нічого не було не в порядку наразі, але все потребувало певного продовження до деякої визначеної точки. Бавунцьо виразно бачив ту точку, у кожнім випадку.
Він присів собі під прекрасним віддаленим деревом — воно була варіацією Великого Дерева, але досить самобутнім, чи могло би бути самобутнім якби до нього доклали трошечки більше уваги — і він думав над тим, де починати роботу, і де її закінчувати, і скільки часу на неї вимагалося. Він не зовсім був в стані розробити собі план роботи.
"Звичайно!" мовив він. "Той, кого я потребую, то Парафія. Є ціла купа всього про землю, рослини, дерева, що він знає а я нє. Я не можу залишити то місце просто яко свій приватний парк. Я потребую допомоги та поради: і мені вартувало би отримати їх чимскоріше."