Настала осінь, дуже волога та вітриста. Маленький художник був у своєму ґаражі. Він сидів на драбині, намагаючись вловити промінь назахідного сонця на верхівці оверхівленої снігом гори, який він щойно уздрів акурат зліва від листистого кінчика однієї з гілок Дерева. Він знав, що незабаром йому доведеться відбувати: можливо на початку наступного року. Він міг тільки взяти і завершити картину, і до того ж на такому-собі рівні: бо було кілька місць на картині, де він встигав тільки натякнути на щось що він хотів там зобразити.
У вхідні двері постукали. "Заходіть!"сказав він різко, та зліз з драбини. Він стояв на підлозі і крутовертів своїм пензлем. То був його сусід, Парафія: його направду єдиний сусід, бо всіх інших людей хати стояли дуже далеко звідти. Тимнеменш він не дуже любив свого сусіда: частково тому що той часто був у якійсь біді і потребував помочі; а частково тому що Парафія був байдужий до малювання але дуже критичний в питаннях садівництва. Коли Парафія дивився Бавунцьовий сад (що він робив часто) то бачив головно бур'яни; а коли дивився на Бавунцьові малюнки (що мало місце рідко) то бачив тільки зелені та сірі смужки та чорні лінії, які на його думку були безсен совними. Він не встидався робити Бавунцьові зауваження про бур'яни (сусідський обов'язок), але стримувався від висловлення будь-якої думки про картини. Він вважав що таке його ставлення є дуже тактовне, і не усвідомлював що навіть якщо воно було тактовним, воно не було достатньо тактовним. Допомога з будяками (і можливо схвальні відгуки про картини) були би ліпшими діями з його боку.
"Ну, Парафіє, що там?" запитав Бавунцьо.
"Мені не слід тебе відривати, я знаю," мовив Парафія (навіть оком не кинувши на картину). "Я впевнений що ти є дуже зайнятий."
Бавунцьо і сам щось таке хотів був сказати, але не встиг. Він лише спромігся сказати "Так."
"Але я не маю більше до кого звернутися," мовив Парафія.
"Но певно!" мовив Бавунцьо, видавши при цьому зітхання: одне з тих зітхань які звично є ніби коментарем для самого себе, але які не є цілковито нечутні. "Що можу для тебе зробити?"
"Моя дружина вже кілька днів є хвора, і я починаю хвилюватися," сказав Парафія. "І ще вітер здув половину черепиці з мого даху, і вода тепер лиється мені в спальню. Мені певно слід викликати лікара. І будівничих, теж, правда то купа часу має минути заки їх допросишся прийти. Я хотів спитати може ти маєш трохи якихось дошок і полотна щоб я залатав дах і так мав тимчасову покрівлю на один-два дні поки належно то не залатаю." Тепер аж він глянув на картину.
"Йой-йой!" сказав Бавунцьо. "Але тобі не щастить. Маю надію що в дружини твоєї лише певно простуда. Зара я зійду вниз і допоможу тобі перенести пацієнта з верхнього поверху вниз."
"Дуже тобі дякую," сказав Парафія, досить холодним тоном. "Але то не простуда, то є лихорадка. Я би тебе не турбував якби то була просто простуда. А моя дружина вже лежить у ліжку, на нижньому поверсі. Я не можу ходити вниз-вгору з тацею, через ту мою ногу. Але бачу що ти є зайнятий. Перепрошую що потурбував тебе. Я властиво мав надію що ти якби ти мав би дрібку часу то можливо зміг би сходити мені до лікара, бо бачиш в якому я є зара стані; і ще також до будівничого, якщо ти дійсно не маєш полотна позичити мені."
"Звичайно," мовив Бавунцьо; хоча насправді інші слова були в його серці, яке в ту мить було просто м'яким і зовсім не добрим. "Я міг би піти. Я піду, якщо ти дійсно переживаєш стосовно тих речей."
"Переживаю, дуже переживаю. Якби ж я не був кульгавим," сказав Парафія.
Тож Бавунцьо пішов. Бачите, то було для нього дуже незручно. Парафія був його сусідом, і всі інші люди жили далеко від їхніх з Парафією будинків. Бавунцьо мав ровер, а Парафія не мав, і зрештою не був в стані їхати на ровері. Парафія мав кульгаву ногу, справді кульгаву ногу яка його дуже боліла, про це слід згадати, як і про його траурний вираз обличчя і ниючий голос. Звичайно, Бавунцьо мав картину і мав дуже мало часу щоб її докінчити. Але видавалося що то Парафія мав би зайнятися картинами, ане Бавунцьо. Парафія, щоправда, не займався картинами; і Бавунцьо того не міг змінити. "Бодай би то!" сказав він про себе, витягуючи надвір свій ровер.
Було вогко і вітристо, і надворі сутеніло. "Я бачу нині мені вже не вдастся попрацювати!" подумав Бавунцьо, і упродовж усього часу поїздки на ровері він або кляв тихенько все своє життя, або уявляв мазки пензля якими він ще навесні того року хотів намалювати гору та гілки з листками біля неї. Його руки конвульсували, стискуючи ручки роверового руля. Тепер, коли він вийшов із свого ґаражу, він чітко уявляв як саме він підійде до зображування того осяйного зібрання гілочок, яке рамочкою обгортало вдалинно видиму гору. Але він мав тяжке передчуття на серці, мав певний страх що вже ніколи не матиме нагоду спробувати втілити свій задум в життя.
Бавунцьо знайшов лікара, і залишив записку у будівничого. Офіс був замкнений, а будівничий пішов був додому до родинного вогнища. Бавунцьо промок до кісток, і сам простудився. Лікар не прибув до пацієнтки так швидко як Бавунцьо сподівався. Натомість він прибув наступного дня, бо так то йому було зручно: він тепер вже мав двох пацієнтів що потребували його уваги, і ті два пацієнти мешкали в усусіднених будинках. Бавунцьо лежав у ліжку, мав високу температуру, і дивовижні кшталти листків та заспіральованих гілочок формувалися в його голові та на стелі. Його не втішив той факт що пані Парафія мала лише простуду, і що вона вже одужувала. Він повернув своє обличчя до стіни і заховався у л*и*сті.
Він залишався у ліжку протягом деякого часу. Вітер далі дув. Він здув ще більше Парафієвих дахових черепиць, і кілька Бавунцьових теж: вже тепер його власний дах почав протікати. Будівничий так і не прийшов. Бавунцьові було байдуже; принаймні перші два дні. Пізніше він виповз назовні у пошуках якогось харчу (Бавунцьо не мав дружини). Парафія не приходив до нього: дощ йому накапав на ногу і вона розболілася; а Парафієва дружина була зайнята — вона видушувала шматою воду і питала себе чи "той пан Бавунцьо" часом може забув викликати будівничого. Якби вона мала найменшу потребу що-небудь позичити, вона з певністю послала би пана Парафію, мав той хвору ногу чи не мав; але такої потреби в неї не було, тому Бавунцьо міг розраховувати лише на себе.