— Ти ж все чув?
— Так.
— То що ж ти можеш сказати?
— Прошу, скажіть, як там Періш? Я так скучив за ним. Сподіваюся, він не дуже хворий. Може, ви зможете й ногу його полікувати — вона завжди приносить йому стільки страждань. І, запевняю вас, ми не варті таких турбот. Періш був дуже добрим сусідом. Він продавав мені чудову картоплю, і зовсім недорого, а це, самі розумієте, дозволяє уникнути багатьох клопотів.
— Справді? — спитав перший голос. — Я радий за нього.
Знову стало тихо. Потім Ніґґл почув, як голоси віддаляються.
"Добре, я згоден, — промовив перший голос, десь дуже-дуже далеко. — Нехай рушає на наступну станцію. Хоч би й завтра!"
Коли Ніґґл прокинувся, жалюзі на вікнах були підняті, а його кімнаточку заливало сонячне світло. На стільці, де він на ніч складав лікарняну форму, тепер звідкись взявся зручний одяг. Після сніданку до нього прийшов лікар. Він намастив його кровоточиві долоні якимось бальзамом і рани відразу затяглися. На дорогу лікар дав йому кілька корисних порад і (про всяк випадок) пляшечку тоніка. Потім Ніґґла пригостили тістечками і келихом вина, і вручили йому квиток.
"Можете йти на станцію, — сказав лікар. — Там носильник, він придивиться за вами. Прощавайте!"
Ніґґл тихесенько вислизнув через центральні двері, і завмер на порозі. Сонце засліпило його. Адже він пам'ятав тільки велику станцію, і тому думав, що знаходиться в такому ж великому місті. Але все виявилося зовсім не так. Він стояв на вершині пагорба, голого, зеленого, овіяного пронизливим вітром. Навколо нікого не було. В долині, біля підніжжя пагорба, немов дзеркало, виблискував на сонці дах станції.
Ніґґл почав спускатися впевненими широкими кроками. Носильник відразу впізнав його. "Сюди, сюди!" і він провів Ніґґла на платформу. Там стояв малесенький дивний потяг — один паротяг і один вагончик. Обидва виблискували — відразу було помітно, що фарба зовсім свіжесенька. Напевно це була їхня перша подорож. Та що там потяг! Навіть колії виблискували, підпори під ними були пофарбовані у чудовий зелений колір, а від шпалів виходив незрівнянний аромат свіжої, розігрітої сонцем смоли.
Вагон був порожнім.
— Куди прямує потяг? — запитав Ніґґл носильника.
— Гадаю, що це місце ще не встигло отримати назву. Але вам там сподобається, — і він затраснув за Ніґґлом двері вагона.
Маленький паровоз відразу запахкав, а Ніґґл відкинувся на спинку сидіння. Потяг рухався глибокою улоговиною, поміж двома її зеленими схилами під блакитним дахом неба. Минуло, здавалося, зовсім мало часу, і паровоз дав гудок, зарипіли гальма, і потяг зупинився. Навколо не було ні станції, ні бодай таблички з назвою місця, тільки кілька сходинок нагору зеленим насипом, туди, де росла підстрижена зелена огорожа. Піднявшись, Ніґґл побачив фірточку, а поруч свій велосипед чи, принаймні, такий самий. На фіртці було щось схоже на жовту етикетку, де великими чорними літерами було виписано "Ніґґл".
Ніґґл розчахнув фіртку й сів на велосипед. Він помчав вниз із гори, осяяної весняним сонцем. Незабаром стежина зникла, і Ніґґл поїхав по свіженькій траві. Вона була зеленою, густою, та кожну травинку її можна було роздивитися. Чоловік вже десь бачив щось таке, а може тільки мріяв про це море трави? Вихиляси місцевості також видавалися йому знайомими. Так, тут починається схил перед рівниною, а потім знову підйом. Раптом величезна зелена тінь заслонила від нього сонце. Ніґґл підвів голову й від побаченого гепнувся з велосипеду.
Перед ним стояло дерево, його дерево, довершено досконале, якщо звичайно можна так сказати про живе дерево. На ньому саме розпускалися листочки, росли гілочки і вигиналися від вітру, від того вітру, який Ніґґл так часто передчував, передбачав, але не міг передати. Зараз він дивився на дерево, а руки його повільно підіймалися аж поки не розкрилися широко, ніби для обіймів.
"Це справжнісінький дар!" — тільки й промовив він нарешті, і це стосувалося його таланту і завершенню його праці, хоча сам Ніґґл вжив це слово у прямому значенні.
Ніґґл не міг надивитися на дерево, не в змозі відвести від нього очей. Тут був кожен листочок, над яким він працював колись. І виглядали вони всі точнісінько так, як він їх задумав, але аж ніяк не так, як вони виходили на полотні. З-поміж численних листочків були ті, що встигли розпуститися лише в його уяві, й навіть ті, яким на це не вистачило часу. На їхній тендітній поверхні не було ні слів, ні чисел, але можна було прочитати дати, як у календарі. Й це було чи не найдивовижнішим, адже він чітко бачив, що деякі найпрекрасніші листочки (найяскравіші представники його стилю) були створені спільно з містером Перішем. Саме так і не інакше!
Скрізь на дереві гніздилися пташки. Чудові птахи, вони так незрівнянно співали! На його очах вони відкладали яєчка, вилуплювалися, ставали на крило й летіли ген до лісу, несучи свої найдивовижніші пісні. Виявляється і ліс був тут. Він простягся в далечінь і лише за небокраєм виднілися обриси гір.
Ніґґл ще трохи посидів біля дерева, а потім встав і попрямував до лісу. Дерево не набридло йому, аж ніяк! Просто він більше не потребував того, аби дивитися на нього, він ніби ввібрав дерево в себе і відчував тепер як росте кожна його гілочка. Тож він ішов лісом, й тут виявилася дивна річ. Адже ж ліс знаходився на віддалі, та до нього таки можна було приблизитися і навіть зайти в нього, а він однаково не втрачав своєї віддаленості. Ви тільки уявіть, як цікаво було гуляти цією країною. Йдете-йдете, а перед вами простягалися нові незвідані далі. З'являвся другий, третій, четвертий плин, вдвічі, втричі, вчетверо прекрасніший. Увесь світ відкривався вам на долоні (чи на картині, якщо вам так більше до вподоби). Та скрізь є свої межі. Так само й тут. Поступово, хоч і повільно наближалися гори. Вони видавалися вже не частиною картини, а переходом до чогось іншого, невідомого, якимось проблиском наступної сходинки — іншої картини.
Ніґґл невтомно мандрував, заглядаючи в кожен куточок, але не можна сказати, що він тинявся. Він все уважно вивчав. Дерево виявилося завершеним, отже, його ніхто не знищив. "Ось так вийшло все зовсім навпаки", — виникла в нього думка. Проте в лісі було ще чимало такого, що потребувало доопрацювання, до чого ще треба було докласти зусиль. Нічого зайвого чи неправильного він не помічав, проте бачив безліч незакінченого. А головне, що він тепер чітко усвідомлював де є потреба довершення.